Читати книгу - "Ребекка"

— Вона доглядала за ним сама.

— Вона не наймала помічника?

— Ні, нікого.

— Човен швартували у приватній гавані, яка належить маєтку Мендерлей?

— Так.

— Тобто будь-яку сторонню особу, яка спробувала б пошкодити човен, було б помічено? Чи можна дістатися до гавані пішохідною дорогою загального користування?

— Ні, аж ніяк.

— Гавань розташована в тихенькому закутку, чи не так? В оточенні дерев?

— Так.

— Тобто сторонню особу могли й не помітити?

— Імовірно, так.

— Однак Джеймс Тебб, якому в нас немає причин не довіряти, зазначив, що човен із такими дірками у днищі та відкритими кінгстонами не здатен протриматися на воді більше десяти або п’ятнадцяти хвилин.

— Саме так.

— Отже, нам доведеться відкинути версію про те, що човен було зловмисно пошкоджено перед тим, як місіс де Вінтер вирушила у своє вечірнє плавання. У такому випадку човен потонув би на швартових.

— Безперечно.

— Таким чином ми змушені припустити, що той, хто пробив дірки в обшивці та відкрив кінгстони, тієї ночі перебував на човні.

— Гадаю, що так.

— Ви вже сказали, що двері каюти були зачинені, ілюмінатори — теж, а останки вашої дружини знайшли на підлозі. Ця інформація була у вашому свідченні, а також у свідченнях доктора Філліпса та капітана Сьорла, це так?

— Так.

— Тепер до цього додався той факт, що днище пробили гострим предметом, а кінгстони були відкриті. Містере де Вінтер, вам не здається, що це вельми дивно?

— Авжеж.

— Чи маєте ви які-небудь припущення?

— Ні, жодних.

— Містере де Вінтер, хоч як би це не було для вас боляче, однак я зобов’язаний поставити вам украй особисте запитання.

— Слухаю вас.

— У наскільки добрих стосунках ви перебували з покійною місіс де Вінтер?

Певна річ, вони таки мали з’явитись, ці чорні плями перед очима; вони витанцьовували, мерехтіли, пронизували повітря; було жарко, надто жарко, і всі ці люди, усі ці обличчя, жодного відчиненого вікна; двері, що були поблизу, виявилися далі, ніж я думала; підлога невпинно підіймалася мені назустріч.

Аж раптом з дивного туману довкола до мене долинув голос Максима, виразний і гучний:

— Хто-небудь, виведіть звідси мою дружину! Вона зараз зомліє.

23

Я знову опинилася в маленькій кімнатці. Схожій на почекальню вокзалу. Там був полісмен — він схилився наді мною, пропонуючи склянку води, а ще хтось поклав руку мені на плече, виявилось, що то був Френк. Я сиділа досить спокійно, підлога, стіни, постаті Френка й полісмена набували переді мною чітких обрисів.

— Перепрошую, — проказала я, — це було так безглуздо з мого боку. У тій залі було дуже жарко, аж надто жарко.

— Там бракує повітря, — сказав полісмен. — На неї часто скаржаться, однак нічого не роблять. Леді й раніше там непритомніли.

— Вам уже краще, місіс де Вінтер? — поцікавився Френк.

— Так, набагато краще. Зі мною все буде гаразд. Не чекайте на мене.

— Я відвезу вас до Мендерлея.

— Ні.

— Так. Мене попросив про це Максим.

— Ні. Ви маєте лишитись із ним.

— Максим сказав мені відвезти вас до Мендерлея.

Він узяв мене під руку й допоміг підвестися.

— Ви зможете дійти до машини чи мені її підігнати?

— Я дійду. Але я б воліла лишитись. Я хочу дочекатися Максима.

— Максим може затриматись іще надовго.

Чому він це сказав? Що він мав на увазі? Чому він не дивиться на мене? Кроулі взяв мене під руку й провів коридором до дверей, а тоді звів по сходах на вулицю. Максим може затриматись іще надовго…

Ми не розмовляли. Підійшли до маленького Френкового «морріса». Він відчинив дверцята й допоміг мені сісти. Потім заліз усередину сам і завів двигун. Ми від’їхали від вимощеної бруківкою ринкової площі, проїхали порожнім містом і виїхали на дорогу, що вела до Керріта.

— Чому вони так надовго затримаються? Що вони там робитимуть?

— Вони можуть іще раз прослухати свідчення, — Френк дивився прямо перед собою на тверде біле покриття дороги.

— Вони ж уже почули всі свідчення, — сказала я. — Там нема чого додати.

— Хтозна, — відказав Френк. — Коронер може поставити запитання по-іншому. Тебб усе перемінив. Тепер коронерові доведеться переглянути всі свідчення під іншим кутом.

— Під яким ще кутом? Що ви маєте на увазі?

— Ви ж чули свідчення? Чули, що Тебб розповів про човен? Вони більше не повірять у те, що то був нещасний випадок.

— Це безглуздя, Френку. Це ж просто смішно. Їм не слід слухати Тебба. Як він, після стількох місяців, може сказати, як саме з’явилися ті дірки в човні? Що вони намагаються довести?

— Не знаю.

— Цей коронер торочитиме Максимові одне й те саме, виводячи його з рівноваги, змушуючи казати те, чого він і не думає. Френку, він ставитиме йому запитання за запитанням, і Максим цього не витримає. Я знаю, він цього не витримає.

Френк промовчав. Він мчав дуже швидко. Уперше відтоді, як я з ним познайомилася, він не зміг підшукати якої-небудь звичайної відповіді. Це означало, що він хвилювався, неабияк хвилювався. Та й зазвичай він дуже обережно поводився за кермом, їздив повільно, зупинявся на роздоріжжях, дивився праворуч і ліворуч, тиснув на клаксон перед кожним поворотом.

— Там був той чоловік, — сказала я, — чоловік, який одного разу приїздив до Мендерлея побачитися з місіс Денверз.

— Ви маєте на увазі Февелла? — перепитав Френк. — Так, я бачив його.

— Він сидів поруч із місіс Денверз.

— Так, я знаю.

— Навіщо він туди приїхав? Яке він мав право бути присутнім на дізнанні?

— Він — її кузен.

— Це неправильно, що він і місіс Денверз сидять там і слухають ці свідчення. Френку, я їм не довіряю.

— Еге ж.

— Вони можуть щось зробити, вони можуть нашкодити.

І знову Френк не відповів. Я зрозуміла, що його відданість Максимові не дозволяла йому обговорювати це навіть зі мною. Він не знав, наскільки багато мені відомо. І я так само не могла сказати напевно, що саме відомо йому. Ми були союзниками, ми йшли одним шляхом, однак не могли поглянути одне одному в очі. Жоден із нас не насмілився б ризикнути й зізнатися іншому. Ми