Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Минуло вже два тижні після того, як маркіза Брауні покинула замок Хейзел після успішного «дипломатичного засідання», як назвав їх світську пиятику Теодор. Весь цей час хазяїн замку майже не висовувався зі своєї лабораторії, вивчаючи мало не під дрібноглядом подарунок некромантки і Небеса знають ще чим там займаючись. І от на початку третього тижня така захопленість Архімага Землі якоюсь демонською цвіллю остаточно вивела Леона Д’Альбон з рівноваги. Тому він вийшов зі своїх апартаментів і цілеспрямовано направився на перший поверх в надії знайти наставника у секретній лабораторії й вибити в нього бодай якесь завдання чи техніку для опанування. Бо так і з глузду можна з’їхати від нудьги.

І коли віконту лишалося пройти якісь десять метрів до таємного входу в лабораторію, в нього під носом виріс його найголовніший візаві.

– Сподіваюся, ти збираєшся його якось розкуйовдити, бо цей науковий загул мене вже трохи дістав…

–  І тобі привіт, дерев’яний. – Поздоровкався з Хісс Леон.

– Зараз не до жартів, Леоне. – Хісс зробив нечувану річ – не став продовжувати їх класичний обмін саркастичними зауваженнями. Та й морда змія виглядала дещо стурбованою. – Коротше, я сам його випхаю з кабінету. І за замком догляну. А ти – будь доброю людиною, вигуляй його кудись!

– Як наче тут є, куди сходити, Хісс… – Майже на автоматі огризнувся Леон. Хоча взагалі-то він був трохи шокований серйозністю діалога, що відбувався. – А чого це ти так переймаєшся? Нашкодити твоєму творцю тут наврядчи щось зможе.

– Це правда, але… Коротше, потім зрозумієш, можливо. – Відмахнувся дракон. – А з приводу «сходити» – в якомусь сенсі, маєш рацію. Але тільки як розбещений аристократик. – Хісс підморгнув Леонові, наче не даючи забути, що теж пам’ятає про їх класично-отруйний стиль спілкування. – Бо для будь-якого Архімага Грейткіллс – це ж і музей, і скарбниця одночасно, Мокоша б його забрала… Запропонуй йому проїхатися трохи східним трактом, він наче хотів на щось там подивитися, наскільки пам’ятаю.

 – Та без питань, але ж як…

– Учню, ви хотіли мене бачити?..

Леон мало вголос не пом’янув геомантову бабцю, бо онук її виріс буквально з підлоги замку, з’явившись поміж ним та дерев’яним змієм. А останній за спиною Грегора почав робити велики очі і максимально змовницьки рухати відрощенними бровами.

– Так…еееее, так, майстре Грейткіллс! – Прочистивши горло, віконт прийняв правила гри. – Мені треба ваша допомога в розумінні деяких концепцій ритуалу вшанування духів, котрим ви зі мною поділилися. А також, якщо мені не зраджує пам’ять, ви хотіли дещо подивитися на східному тракті вашої провінції, тож, можливо, ми могли б поєднати поїздку та навчання?..

– Гхм-гхм… Поїздку та навчання, кажеш… – Пробурмотів Архімаг. – Ну то добре, мабуть. Добре. Заодно треба й познайомитися фізично зі своїми володіннями більш повно, так би мовити. Зараз віддам розпорядження і через двадцять хвилин…

– Всі розпорядження віддані, Грег, – миттєво втрутився в розмову Хісс, – фітоконі вже чекають за порогом, сумки з припасами на всяк випадок теж там, Теодор і так чудово справляється з обов’язками, а я тут побуду за бойову одиницю. Пора їхати, пора! Погода така гарна!

– Ну пора, то пора… – Стиснув плечима як наче трішки пришиблений геомант. А Леону подумалося, що вигляд його вчитель мав зараз навіть дещо більш шалений, ніж в день, коли продемонстрував йому іллітіда…

***

– Знов-таки страшно казати такі речі вголос, але краєвиди у вашому баронстві все ж доволі… мальовничі, майстре Грейткіллс. – Сказав трохи підвищеним голосом віконт Д’Альбон, розглядаючи придорожні пейзажі. Або те, що тут видавалося за діяння матінки-природи. Вони з Грегором як раз проїжджали на фіто-конях залиті післяобідніми сонцями закинуті поля, що тяглися по ліву руку вже декілька миль. Можливо, колись на цих ланах вирощували пшеницю чи ще якусь, дуже корисну у  господарстві культуру. Але то, мабуть, було ще до народження віконта. Зараз поле, замість однорідного золота пшениці, миготіло усіма барвами польових трав та,  звісно, зеленню. Двометровою зеленню, що чхати хотіла на середину зими, а також, судячи зі звуків боротьби та невиразного мукання, на намагання деяких рослиноїдних її трохи прорідити.

Праворуч від дороги деревця збивалися у  різноманітні, інколи вельми неочікувані, групи. Вони вже проїхали кремезного дуба, покрученого лишаями, якого, наче вартові, опоясувало кільце з десятка ялинок. Також зустрічалася галявина голих, страшних, наче випалених пекельним полум’ям акацій, що ніби в заручниках тримали квітучу білим квітом абрикосу, що невідомо як опинилася в такій поганій компанії.  І тільки коли Леон, керуючись інтуїцією досвідченого мага, пригледівся уважніше за допомогою магічного зору, він зрозумів, що навіть голодному дракону не радив би їсти плоди, котрими розродиться та клята Небесами абрикоса.

Так вони й їхали ланами єдиного, мабуть, у світі баронства, де при зустрічі із загоном грабіжників, що стоять на тракті біля якихось дивних кущів, пересічна жертва воліє бігти саме в бік грабіжників, а не кущів. Так безпечніше…

– Неймовірно… А я ще сумнівався. Віконте, ви чуєте? Чуєте це? – Раптом проговорив Грегор Грейткіллс, зупинивши свого фіто-коня.

– Що саме я маю почути бароне? Якийсь… – Раптом Вищий Магістр Блискавки замовк, витягнув шию та скерував зачарований погляд у лісову чащу, яка підібралася до мандрівників на відстань в п’ятдесят метрів. – Так, чую. Не знаю, що це, але це… дивовижно.