Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Дружина мандрівника в часі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дружина мандрівника в часі" автора Одрі Ніффенеггер. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 111 112 113 ... 134
Перейти на сторінку:
мене підходить здоровенний блондин.

– Генрі? – запитує він.

Думаю, чи не вручить він мені повістку до суду чи щось схоже.

– Так?

– Клер передає привіт.

Чорт забирай, що за Клер?

– На жаль, ви помилилися номером.

Підходить Інґрід, яка знову має вигляд дівчини Бонда. Вона змірює з ніг до голови цього хлопця – прекрасного екземпляра людини-самця. Обіймаю її.

Хлопець усміхається.

– Перепрошую. У вас, напевно, є двійник. – У мене стискається серце, щось відбувається, та я не можу цього зрозуміти. Крихта мого майбутнього просочилася у теперішнє, та зараз не той момент, щоби дізнаватися. Здається, він чимось задоволений, вибачається і йде.

– Що це було? – питає Інґрід.

– Гадаю, він сприйняв мене за когось іншого. – Знизую плечима. Схоже, Інґрід стурбована. Її хвилює майже все, що має якийсь стосунок до мене, тому не звертаю уваги. – Гей, Інґ, що робитимемо далі? – Почуваюся готовим дострибнути до небес.

– До мене?

– Блискуча ідея.

Зупиняємося в «Марджіз Кендіз» щоб купити морозиво, і невдовзі скандуємо у автівці: «Ми морозиво їмо, всі ми любим ескімо», – і сміємося, як неврівноважені підлітки. Пізніше, у ліжку з Інґрід, думаю: хто ж така Клер? Утім, розумію, що, ймовірно, відповіді не знайду, тому й забуваю про це.

П’ятниця, 18 лютого 2005 року (Генрі сорок один, Клер тридцять три)

Генрі: Веду Шаріс у оперу. Це «Трістан та Ізольда». Я тут з Шаріс, бо Клер терпіти не може Вагнера. Я теж не великий прихильник Вагнера, але в нас є абонемент, і я не проти піти до театру. Ми якось говорили про це в гостях у Шаріс та Гомеса, і Шаріс з жалем визнала, що жодного разу не була у опері. Зрештою ми з Шаріс виходимо з таксі перед чиказьким оперним театром, а Клер удома дивиться за Альбою і грає в скребл[58] із Алісією, яка гостює у нас цього тижня.

Насправді у мене сьогодні немає настрою для опери. Коли заїхав по Шаріс, Гомес підморгнув мені й сказав: «Синку, не затримуй її допізна!» – своїм найкращим голосом несвідомого батька. Не можу пригадати, коли востаннє ми з Шаріс робили щось разом. Шаріс мені дуже подобається, але мені з нею майже нема про що говорити.

Проводжу Шаріс крізь натовп. Вона рухається повільно, оглядаючи прекрасний хол, мармур та високі галереї, заповнені елегантними, одягненими зі смаком багатіями і студентами зі штучним хутром і проколотими носами. Шаріс усміхається продавцям лібрето, двом джентльменам у смокінгах, які стоять біля входу в фойє, співаючи у два голоси: «Лібрето! Лібрето! Купіть собі лібрето!» Знайомих не бачу. Шанувальники Вагнера – спецназ фанатів опери; вони зліплені з міцнішого матеріалу, і всі знаються між собою. Поки ми з Шаріс піднімаємося сходами на бельетаж, усі передають одне одному повітряні поцілунки.

У нас із Клер є приватна ложа; це один з наших привілеїв. Відхиляю портьєру, Шаріс ступає крок і вражено видихає: «О!» Знімаю її пальто, вішаю його на стілець, потім знімаю своє. Влаштовуємося зручніше. Шаріс перехрещує щиколотки і кладе свої маленькі ручки на коліна. Її чорне волосся виблискує в низькому м’якому світлі, а з темною помадою і виразними очима Шаріс нагадує вишукано одягнену пустотливу дитину, якій дозволили лягти пізніше, з дорослими. Вона сидить і впивається красою театру, розкішно прикрашеною золотаво-зеленою завісою, яка затуляє сцену, складками штукатурки, що оздоблюють кожну арку і купол, збудженим гулом натовпу. Світло гасне, і Шаріс на мить усміхається мені. Завіса піднімається, і ми опиняємося на човні, де співає Ізольда. Відкидаюся на спинку стільця й розчиняюся у потоці її голосу.

Чотири години по тому, після порції любовного зілля та оплесків стоячи, звертаюсь до Шаріс:

– І як, тобі сподобалося?

Вона усміхається.

– Було якось безглуздо, правда? Але завдяки співу все змінилося.

Тримаю їй пальто, вона намацує рукави, знаходить їх і одягається.

– Безглуздо? Гадаю, так. Але я схильний уявляти, що Джейн Еґлінд молода і красива, а не та трьохсотфунтова корова з голосом Евтерпи.

– Евтерпи?

– Музи музики.

Ми приєднуємося до потоку задоволених слухачів, що виходять; з першого поверху потрапляємо на холод. Крокуємо Векер-драйв, і вже за кілька хвилин мені вдається піймати таксі. Не встигнув дати таксисту адресу Шаріс, як вона каже:

– Генрі, давай вип’ємо кави. Я ще не хочу додому.

Кажу таксистові, щоб відвіз нас до кав’ярні «У Дона», що на станції Джарвіс, на північній околиці міста. Шаріс лепече про бездоганний спів, про декорації, які – і в цьому ми обоє погоджуємося – не надихали, про моральні труднощі насолоди Вагнером, коли знаєш, що він був сволотою-антисемітом, і найбільшим його шанувальником був Гітлер. Діставшись кав’ярні, бачимо, що тут усе вирує. Дон вітає відвідувачів у помаранчевій гавайській сорочці; махаю йому рукою. Знаходимо невеликий столик у глибині зали. Шаріс замовляє вишневий пиріг з морозивом і каву; я, як завжди, – сандвіч з арахісовим маслом і желе та каву. З колонок ледь чутно наспівує Перрі Комо, над столиками та картинами для гаражного розпродажу в’ється цигарковий дим. Шаріс схиляє голову на руку і зітхає.

– Так чудово. Здається, іноді я забуваю, що таке бути дорослою.

– Ви рідко кудись ходите?

Шаріс розмазує морозиво виделкою і сміється.

– Так робить Джо. Він каже, що коли воно м’якше, то смачніше. Боже, я переймаю їхні шкідливі звички замість того, щоби навчити їх хорошим. – Вона відкушує шматочок пирога. – І відповідь на твоє запитання: ми таки виходимо кудись, але майже завжди це заходи політичного характеру. Гомес подумує балотуватися на пост члена муніципалітету.

Кава потрапляє не в те горло, починаю кашляти. Коли нарешті можу говорити, проказую:

– Ти жартуєш. Хіба це не перехід на темний бік? Гомес завжди критикував адміністрацію міста.

Шаріс скоса дивиться на мене.

– Він вирішив змінити систему зсередини. Гомес вигорів у всіх цих жахливих судових справах про жорстоке поводження з дітьми. Гадаю, він переконав себе в тому, що справді міг би покращити стан речей, якби мав якийсь вплив.

– Можливо, він має рацію.

Шаріс хитає головою.

– Мені більше подобалося, коли ми були молодими революціонерами-анархістами. Я би краще щось підірвала, ніж лизала зади.

Усміхаюся.

– Ніколи не думав, що ти більш радикальна, ніж Гомес.

– О, так. Насправді я просто не така терпляча, як Гомес. Я хочу діяти.

– Гомес терплячий?

– О, звичайно. Я про те, глянь на цю історію з Клер…

Шаріс різко обриває фразу, дивиться на мене.

– Про що ти? – Запитавши, раптом усвідомлюю, що саме тому ми й тут, що Шаріс чекає, щоби поговорити про це. Цікаво, що знає вона знає, чого не знаю

1 ... 111 112 113 ... 134
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дружина мандрівника в часі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дружина мандрівника в часі"