Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Там стояв маєток, гідний османського імператора. Дорогу до брами, прикрашеної мідними трояндами і виноградом, облямували дерева, обважнілі стиглими плодами. У повітрі запахло солодким інжиром, шлунок озвався голодним бурчанням, але я спрямував себе до брами, що стояла відчиненою без жодної охорони.

У внутрішньому дворику жило високе блакитне небо, палке золото сонця проглядало з-за білих баранців хмар, а їхні отари поганяв свіжий вітер. На мить здалося, ніби я повернувся до минулого, коли нас із братом привели до палацу — так бувало в часи, коли батько служив при дворі — але навіть палац хана не був таким розкішним. Настінні фрески і коштовні килими; викладений блакитними кахлями басейн, наповнений студеною водою; яскраві папуги і райські птахи галасливо перелітають із жердок на гілля персиків. У тіні дерев, які росли з ділянок підлоги, де бракувало мармурових плит, на подушках відпочивав вельможа: гаптований золотом халат, білий тюрбан прикрашений великим рубіном, червоні очі без зіниць дивляться просто в душу.

Такі зустрічі застигають у пам'яті найважливішими спогадами.

— О, князю потойбіччя! Я так довго шукав тебе!

Відкинувши костури, я впав на коліна і вклонився, торкнувшись лобом холодного мармуру підлоги. Відчув, як сльози щастя котяться по щоках.

— Підведися, — наказав глибокий голос, що міг належати тільки володареві.

Він курив наргіле і випускав клубки диму, що злітали в небо, де перетворювалися на нові хмаринки.

— Сідай.

Князь указав на багряний килим, розшитий золотими хмаринками. Я змусив зібратися на силі, щоб осквернити своїм брудним одягом таку прекрасну і зачаровану річ: досить було відвести погляд, як візерунок мінявся — пізніше я збагнув, що він відтворював рух хмар у небі.

Я вмостився, вельможа клацнув пальцями, від чого килим припіднявся і полетів йому назустріч. Я заціпенів, а червоноокий вивчав мене поглядом, він якого на тілі проступали легкі опіки.

— Не князь і не хан, не круль і не цісар! Залиш мене обіч людських можновладців, — мовив володар. — Відповідай, хто ти? Що робиш тут? Жодна людина не зважувалася приходити сюди.

Вас не вразить ні його вигляд, ні дива, які він творив — ви бачили все на власні очі, коли приходили туди за своїм прокляттям. Але я зустрів того, кого ви кличете Ґаадом, задовго до народження ваших прадідів. До того, як постала ваша держава.

Килим плив над мармуром, персиковий квіт опадав на нього білими пелюстками. Мене розпитували, я відповідав. Серце тьохкало від щастя і страху.

— Безсмертя, знову безсмертя. Нічого цікавого! Але тобі пощастило, людино. Пощастило знайти мене саме тоді, коли я готовий запропонувати жити так довго, допоки живу сам, — мовив Ґаад. — За вашими мірками це дорівнює безсмертю. Це тебе влаштує?

Щасливий, я схилився в поклоні. Щоками знову текли сльози: нарешті я виконаю батькову волю, нарешті стану безсмертним!

— Але спочатку мушу тебе випробувати, — нова пухка хмаринка виповзла з його вуст і полетіла вгору.

Авжеж, я погодився на іспит. Переді мною на килимі виник капшук, туго набитий білими зернятками: я мусив закопати кожну насінину на відстані не менше двадцяти миль, попередньо зросивши її краплиною власної крові.

— Мене цікавить не лише земля, — говорив Ґаад. — Кидай їх до моху чи глиці, залишай у піску і ріні, кілька кинь у проточну воду і болото, а ще можна спробувати ріки та озера.

Занадто просто, тривожився в голові голос учителя, занадто просто!

— Завдання нескладне. Чого тобі хочеться за таку послугу? — У пещених пальцях, прикрашених перстнями, крутився тонкий пергамент, на якому проступали речення нашої угоди. — Дихати вогнем? Бачити крізь стіни? Отримати нескінченну монету? Перетворюватися на інше створіння?

— Так! — вигукнув я, наче хлопчик, який радіє прочитаній батьком казці. — Інше створіння! Завжди мріяв побувати в чужій шкурі.

— Тоді обирай.

На думку почергово спадали кінь, змія, лев, крук, та зрештою я обрав сову, покровительку мудрості. Пергамент пурхнув до моїх рук: угоду було написано акуратним почерком, що скидався на почерк мого батька. Я уважно вивчав кожен рядок у пошуках дрібнесеньких літер...

— Тут немає жодного підступу, — озвався Ґаад. — Я вищий за нице ошуканство.

У разі невиконання мого завдання покарою була смерть. Я скріпив угоду краплиною крові. Пергамент зник.

— Наступного разу, аби не шукати мене десятиліттями, скористайся цим, — мовив Ґаад, і на капшук лягла згорнута цидулка. — Прочитай, коли закінчиш, аби повернутися до моїх угідь.

Килим стрімко злетів в небо. Мене розпластало від такої швидкості, а за кілька кроків від сонця килим розтанув, і я, засліплений, полетів у чорну прірву, аби невдовзі отямитися в рідному світі...

Капшук свідчив, що пригода мені не наснилося. Сповнений сил, ніби мені знову шістнадцять, я рушив виконувати завдання, яке виявилося напрочуд легким — за тим винятком, що навколо знову точилася війна, а я не розумів, хто проти кого воює, бо з дитячих років проміняв цікавість до політики на пошуки безсмертя.

Стежка білих зернят, важких і холодних, ніби камінці, привела мене до Кримського півострова. Я не наважився ступити на рідні колись землі, та рушив далі зі сум'яттям на серці.

Поливши останню насінину кров'ю, я кинув її до старого гнилого пенька, і розгорнув записку, сподіваючись, що вона перенесе мене до пойтобічного палацу. Але там був опис ритуалу: словесна формула, вариво, — доволі просте для досвідченого алхіміка — і, найстрашніше, удар ножем у власне серце. Одним зі складників напою був легкий наркотик, що мав розпружити м'язи і дозволити самовбивчий рух. Я сумнівався: де це бачено, бити себе ножем у серце? Жоден відомий мені ритуал такого не містив! А ще еліксир... Я боявся їх від дня батьківської смерті.