Читати книгу - "Небесний Легіон, Наталія Глушко"

Хоча Грінмоланд завжди славився своєю гостинністю, але навіть для ельфів така кількість біженців була чимось нечуваним. Після вторгнення, тисячі людей подалися на північ, у пошуках притулку серед великих лісів Грінмоланду. Спочатку король Елтінфел  видав указ про прийом ларійців, дозволяючи їм тимчасово селитися в передмістях ельфійських міст.

Місцеві  жителі допомагали, чим могли: надавали харчі, житло, допомагали знайти роботу. Чимало біженців швидко адаптувалися, адже серед них були ремісники, ковалі, мисливці, знахарі. Одні працювали в ельфійських кузнях, інші допомагали в сільському господарстві або ж працювали охоронцями місцевих поселень.

Але були й ті, хто відмовлявся працювати, бо вважав, що їм усе належить за правом біженства. Так, як вони постраждали від війни, грінмоландці зобов’язані надати їм безкоштовне житло, їжу, та ще й виплати з королівської казни. Вони оселилися в спеціально створених таборах, отримували золото зі скарбниці й вимагали все більше та більше.  Спочатку це викликало співчуття, потім—роздратування, а згодом—справжню неприязнь.

Ельфійська знать почала скаржитися Елтінфелу, що скарбниця не безмежна, що біженці висять тягарем на шиї простих ельфів, що серед них є ті, хто не просто ледарює, а й відкрито зневажає країну, яка їх прихистила.

Напруга між народами почала зростати. Деякі ельфи і надалі старалися допомагати, а багато мешканців Грінмоланду відкрито обурювалися, бо вони працюють, сплачуть податок в казну, а приблуди живуть на всьому готовому, ще й права качають.

Таверна "Смарагдовий лист" стояла на околиці Ельдуару, одного з найбільших  міст Грінмоланду. Тут збиралися як ельфи, так і люди, і хоча спершу між ними панувала приязнь, останнім часом ситуація ставала дедалі напруженішою.

Цього вечора  у таверні було людно. Місцеві ельфи сиділи за столами, пили мировур  та тихо перемовлялися між собою. Ларійці ж, які теж тут оселилися, збилися в окремі групи, деякі з них голосно обговорювали свої проблеми та ситуацію в Ларії..

За одним зі столів, у кутку, четверо чоловіків пили темний ель. Вони не виглядали ні знедоленими, ні скривдженими. Навпаки— розслабленими й самовпевненими.

— А я вам кажу, це все тимчасово!—прогарчав один із них, високий чоловік із шрамом через пів обличчя. Його звали Яншін, і він був відомий серед біженців як розпалювач скандалів.

— Ще трохи, і Хелдор буде тут,— підтакнув худорлявий, рудоволий чоловік.

— Ви думаєте, ці гостровухі врятуються?

— Та вони просто не розуміють, хто тут справжні господарі!— пирхнув третій, огрядний, з брудними нігтями, від якого за верству несло тухлою рибою. — Ми будемо правити, і хай ельфи кланяються нам!

— І що? Хіба вам не добре тут? — запитав четвертий, менш п'яний за решту.

Яншін  розсміявся:

— Тут? У цьому смердючому лісі? Поки що так. Але скоро це змінитися. Мірін— гнилий король, він не здатен боротися. Його правління скоро закінчиться  і тоді Хелдор завоює не тільки Ларію, а й до гостровухих добереться. От тоді ми запануємо!

Вигукнувши ці слова, він гучно поставив кухоль на стіл. Його голос пролунав занадто голосно, і раптом у таверні запала тиша.

Біля барної стійки стояв високий, худорлявий  ельф, власник таверни—Бавель. Він протер келих ганчіркою, уважно дивлячись у натовп.

— Ви говорите небезпечні речі, — сказав він нарешті.

Яншін  відмахнувся:

— А що, правда очі коле?

— Правда…— Бавель  нахилив голову.— Ви приходите сюди, їсте наш хліб, п'єте наші напої і кажете, що ми — ваші слуги?

— Ну а як інакше? — захихотів рудий.

Більше ніхто нічого не сказав. Таверна знову наповнилася розмовами, але напруга залишилася.

Наступного ранку, коли тільки місто прокидалося, сторожа знайшла чотири тіла.

Вони лежали в канаві за таверною. Перерізані горлянки, обличчя застиглі від жаху...

Чутки миттєво розповзлися по місту.

— Це кара за зраду,— тихо казали одні.

— Хто це зробив? — шепотіли інші.

Офіційного розслідування не було. Вартові лише мовчки знизували плечима. У коридорах палацу радники короля Елтінфела  велися тихі розмови, але ніхто не виявив бажання шукати  винного, адже вони заслужили того, що з ними відбулося.

У таверні того ж вечора відвідувачі говорили тихо, але з розумінням.

— Ніхто не хоче терпіти гниль в своєму домі і швидше за все, той, хто їх вбив, також не захотів терпіти— промовив ельф, що сидів у темному кутку.

— І правильно зробив, — відповів йому другий.

Бавель  лише мовчки продовжував витирати  келихи, вдивляючись в пітьму крізь відчинене вікно. Ельфи щоразу більше сумнівалися в своєму рішенні допомагати, бо пустили свиню під стіл, а вона до столу пнеться.