Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Ну, що? - питає Ольга. - На що здала, якщо взагалі здала?

- На п'ять здала, - говорить Марійка.

- Молодець! Ти і мала на п'ять здати, бо ти останні місяці тільки вчила ту географію.

- Угу, - згоджується Марійка. - А ти ще вгадай, який мені білет попався.

- Який білет? Десятий може.

- Ні.

- Ей! Яка мені різниця?!

- Щасливий білет.

- Як це щасливий?

- Я який хотіла такий могла розказувати. Я ще собі вдома думала брати 24 білет за рахунком. А там якраз було всіх білетів 24. То ж я тягла самий останній.

- Бач, як тобі щастить!

- "Дурним завжди щастить", - так мені казали. Я ж то могла і без щасливого білета на будь-який інший відповісти.

- Треба вчитися, щоб щось знати.

- Я ще пам'ятаю, як мені раз було надоїло вчити білети і сіла собі й думала: якби мені щасливий білет попався і мені не треба було б усе це вчити, а лишень один білет! А потім зразу була собі сказала: "Немає чого мріяти, треба вчити". І почала я була знову вчитись.

Середина липня. Пробудження сонця. Червоні смужки над горизонтом. Наближення річки. Яка вона чудова у цю пору! Сонце ще не торкає її вод і вона собі тече і буде текти завтра, після завтра і після нашого покоління. Якщо вона не зникне з землі, якщо її води не висохнуть, то майбутнє покоління людей буде також милуватися цією красою. Їхні очі будуть впиватися поглядом у Лімницю, а думками у минуле, так само, як це зараз роблять двоє подорожніх людей.

Ось, вони пройшли міст і рушили у дорогу на велосипедах. На першому велосипеді, який є більшим за другий, їде чоловік із сивиною, що вплелася у його розкішне волосся. На другому, меншому велосипеді їде дівчина, ще зовсім юних літ. У її погляді видніється гордість дочки, котра підноситься над іншими присутністю того чоловіка, її батька. А він, у свою чергу, щасливиться тим, що за його спиною, по слідах його коліс, за ним їде його кровинка, навіть маленька частинка, якщо не душі, то - серця, а якщо не серця, то - його тіла неодмінно.

От, вже і ліс. Віковічні дуби риплять своїми трухлявими гілками. Пташки виспівують свої завідні пісеньки, милуючи слух поодиноких відвідувачів цього загадкового світу. Під кожним кущиком, деревом, травинкою ховається від цікавого погляду людини щось незвичайне і ще невідоме їй.

- О, Володя! - вигукує Микола, під'їжджаючи на велосипеді до під'їзду будинку. За ним під'їхала і Марійка на своєму велосипеді.

- Добрий день, - вітається Володя. - А ви звідки?

- Ми в лісі були, - каже Микола.

- На грибах, - додає його дочка.

- А ти що тут робиш? - питає Микола.

- Ми в гості приїхали до вас, а дома нікого нема.

- А Свєта де?

- Вона пішла шукати буду Ольги Андріївни, бо вона колись казала, що та недалеко працює.

- Ні, вона вже на Хімії працює.

- Ну, йдемо додому, - запрошує Марійка.

Нарешті Світлана знову в рідному гнізді, серед рідних людей. Вона почувається тут цілковито щасливою, бо поруч неї найдорожчі для неї люди: з одного боку - батьки й сестра, а з другого - коханий чоловік. Вона зараз під супроводом Марійки оглядає такі любі серцю місця квартири.

- Як твій Мусь вже виріс? - хвалить Світлана вазон сестри. - Такий великий вже!

- Угу. Ще й до того ж лапатий, тому я його називаю Мусь Лапатий. Лапатий - це у нього фамілія.

- А я вже не стидаюся перед Вовкою голою ходити, - розповідає найпотаємніше Світлана своїй сестричці молодшій.

- Ти його Вовкою називаєш? - сміється Марійка.

- Лише, коли я в гарному настрою.

Наступного дня молоді Козловські і один молодий Бурачок поїхали на велосипедах до Кар'єру. Так називається місце, де видобувають кам'яну сіль. Штучно насипана гора видніється Бурачкам з балкона.

- Я давно хотів туди поїхати, - говорить Володя, везучи на велосипеді Світлану. - Такі класні гори. Хоч вони й невеликі.

- Це штучні насипи, - перебиває Марійка. - Татко казав, що їх сюди машинами возили.

Зараз у Калуші страшенна спека і всі хто тут мешкають, пересуваються, мов обпечені мухи. Тут страшенна задуха, скоро не буде і чим дихати, якщо спека не спаде. Якщо і у холодку ледь не плавиться асфальт, то ти собі уяви, як приходиться нелегко нашим мандрівникам, у котрих від жари нагрілася у пляшці вода і котрі ледве ноги тягнуть на гору. Я не буду тобі описувати, яка на вигляд ця гора, бо це зовсім не гора. Пересвідчитися можеш, коли підеш сама туди. Даю навіть адресу: це навпроти будинку Бурачків, питати треба Кар'єр, місце де міститься сіль.

- Там так було жарко, - потім говорила Світлана батькам, - мов у духовці. Жарко - прежарко. Гаряче, душно.

Коли Володя курив на балконі із Миколою, то Ольга розмовляла із Світланою:

- І чого ти не називаєш сватів мамою і татом?