Читати книгу - "Борва мечів"

Стук-стук-стук, почула Дані. Обличчя Арстана Білоборода не виказувало нічого, але ковінька люто вибивала «стук-стук-стук». Вона змусила себе всміхнутися.

— На «Балеріоні» я маю власного ведмедя, — мовила вона до драгоманки, — і якщо я не повернуся вчасно, він сам мене з’їсть.

— Отакої! — вигукнув Кразнис, коли йому переклали. — То насправді вирішує не жінка, а отой чоловік, до якого вона поспішає! Я знав, що інакше не буває.

— Подякуй Доброму Хазяїнові за його добрість і терплячість, — мовила Дані. — Перекажи, що я обміркую усе, про що сьогодні дізналася.

Вона сперлася на руку Арстана Білоборода, і той довів її через майдан до ношів. Агго та Джохого стали обабіч і пішли, клишоного розхитуючись, як усі вершники, змушені долею злізти з улюблених тварин і піти землею, наче прості смертні.

Дані насупилася, коли влізала до ношів, і поманила Арстана за собою. Не можна старій людині ходити пішки у таку спеку. Але запони вона лишила відсунутими, коли ноші рушили в дорогу. Під лютим сонцем, на розжареній червоній цеглі кожен зайвий подих вітру приносив розраду, хай разом із вихором рудого пилу. «Та й роздивитися не завадить.»

Астапор являв із себе місто вельми чудернацьке — ба навіть у очах жінки, яка ходила Палацом Праху і купалася у Череві Світу біля підніжжя Матері Гір. Усі вулиці були викладені тією самою червоною цеглою, що і відвіданий Дані майдан. З неї ж були побудовані східчасті піраміди, глибоко вкопані у землю бійцівські ями з колами лав, що збігали згори донизу, сірчасті водограї, темні винні льохи, а також старовинні мури, які оточували усе інше. «Скільки ж тут цієї цегли» — думала вона, — «ще й такої старої, що аж розсипається». Тонка руда пилюка від неї лежала й літала усюди, витанцьовуючи над стічними канавами з кожним подихом вітру. Не диво, що багато астапорських жінок завішували обличчя серпанком — адже цегляний пил їв очі гірше від піску.

— Дорогу! — волав Джохого, їдучи попереду ношів. — Дорогу Матері Драконів!

Та коли він розгорнув подарованого Дані великого батога зі срібним руків’ям і ляснув ним у повітрі, вона схилилася уперед і попрохала так не робити.

— У цьому місті, кров моєї крові, облишмо цей звичай, — мовила вона його рідною мовою. — Надто вже багато ляскоту батогів чули тутешні цеглини.

Коли вони вранці вирушали з порту, вулиці міста здавалися майже порожніми, та й відтоді людей на них не надто побільшало. Мимо прочалапав слон з візерунчастими ґратчастими ношами на спині. Голий хлопчина, на якому лупилася шкіра, сидів у сухій цегляній канаві, длубався у носі й витріщався байдужими очима на мурашок, що повзали вулицею. Почувши копита, він підняв голову і роззявив рота на валку кінних стражників, що промчали ристю повз нього у хмарі червоного пилу та верескливого сміху. Мідні бляхи, нашиті на киреї жовтого шовку, виблискували, наче безліч сонець, але під ними стражники не мали обладунків — лише гаптовані лляні сорочки, а нижче пояса — лляні плахти й сандалі. Зневажаючи шоломи та шапки, кожен із них намастив цупке чорно-руде волосся олією та скрутив пасма у неймовірні прикраси — роги, крила, клинки мечів, ба навіть хапливі руки — і тепер загін скидався на зграю гемонів, що вирвалися з глибин сьомого пекла. Голий хлопчик якусь мить роздивлявся їх разом з Дані, але скоро вершники зникли, і малий повернувся до мурашок та пальця в носі.

«Така вже доля прадавнього міста» — розмірковувала вона, — «коли його слава занепадає, то й мешканців з роками меншає. Тут уже не зустрінеш таких юрмищ, як у Карфі, Пентосі чи Лисі.»

На перехресті її ноші мусили зупинитися і пропустити валку невільників, яких підганяв батіг наглядача. Дані помітила, що то не були Неблазні — звичайні на вид чоловіки мали світло-брунатну шкіру та чорне волосся. Серед них траплялися жінки, але жодної дитини. Усі були голі. За ними їхали двоє астапорців на білих віслюках — чоловік у червоному шовковому токарі та жінка під серпанком у напівпрозорому блакитному лляному вбранні, прикрашеному ляпис-лазуровими лусочками. У чорно-рудому волоссі жінка мала гребінця зі слонової кістки. Чоловік сміявся і щось шепотів до неї, зважаючи на Дані не більше, ніж на своїх невільників, а заразом і на наглядача — широчезного дебелого дотракійця з плетеним п’ятихвостим батогом і гордовито виколотою на м’язистих грудях гарпією з кайданами.

— З цегли та крові постав Астапор, — пробурмотів Білоборід, — і люд його — з цегли та крові.

— Про що це ви? — зацікавилася Дані.

— Цього старого віршика мене навчив маестер, коли я був малий. Ніколи не знав, що він каже щиру правду. Цеглини Астапору червоні від крові невільників, чиїми руками вони зліплені й покладені.

— Охоче вірю, — відказала Дані.

— Тоді облишмо це місто, поки ваше серце не перетворилося на цеглину. Рушаймо цієї ж ночі, з вечірнім відпливом.

«Якби ж то» — подумала Дані.

— Коли я залишатиму Астапор, то муситиму мати при собі військо. Так сказав пан Джораг.

— Пан Джораг сам не гребував работоргівлею, ваша милосте, — нагадав їй старий. — У Пентосі, Мирі та Тироші є вдосталь сердюків, яких ви можете винайняти. Вбивця за гроші не має честі, та він хоча б не невільник. Шукайте війська там, а не тут, благаю вас.

— Мій брат бував у Пентосі, Мирі, Браавосі… чи не всіх Вільних Містах. Магістрати і архонти поїли його вином, годували обіцянками, та душа його зголодніла аж до смерті. Людина не може все життя прожити у злиднях з чужої ласки і лишитися людиною. Я наїлася цього у Карфі, годі вже! І не поїду до Пентосу з жебрацькою мискою в руках.

— Краще жебрати, ніж володіти рабами, — мовив Арстан.

— Це мені каже людина, яка не була ані жебраком, ані невільникарем! — Дані роздула ніздрі. — А чи знаєте ви, пане зброєносцю, як це — коли тебе продають? От я знаю! Мій брат продав мене халові Дрого за обіцянку золотої корони. Зрештою Дрого коронував його золотом, хоча не так, як брат бажав би,