Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Напевне, від колишньої Крити Кано. Бо іншої людини, яка могла б прислати мені звідти кольорову листівку, я не пригадував. Однак прізвища відправника на ній я не побачив. «Мабуть, вона ще не придумала нового імені», — міркував я. Зрештою, що людині написати, якщо в неї нема імені? Не було не тільки імені, але й жодного рядка. Лише моє ім’я та адреса, написані синьою кульковою ручкою. І штемпель поштового відділення на Криті. На звороті — кольорове фото морського краєвиду. Вузька смуга білісінького пляжу, обрамленого скелями, й дівчина з оголеними грудьми, що засмагає на осонні. Море — синє й глибоке, на небі — білі, ніби намальовані, хмари. А над ними — ще одні, що начебто крокують зверху.

Виходить, що колишня Крита Кано таки добралася до Криту. Я порадів за неї. Згодом вона там, можливо, підшукає собі нове ім’я. А разом з тим нове «я» й нове життя. Але мене не забуває. Засвідчила тим, що прислала листівку без жодного рядка.

Щоб згаяти час, я написав їй листа. Хоча не знав ні її імені, ні адреси. А тому не збирався його відсилати. Просто захотілося написати кому-небудь.

«Уже дуже давно нічого не чути від Мальти Кано, — писав я. — Вона наче просто зникла з мого світу. Мені здається, ніби люди одні за одними непомітно випадають зі світу, що навколо мене. Щойно всі йшли поруч — і раптом зникли. Можливо, десь тут поблизу є край світу. Мої дні минають одноманітно — будь-який день не відрізняється від наступного. Газет я не читаю, телевізора не дивлюся, надвір майже не виходжу. І тільки іноді ходжу в басейн плавати. Страховка на випадок безробіття скінчилася, і тепер я проїдаю заощадження. На прожиток мені потрібно небагато (можливо, трохи більше, ніж на Криті), але я певний час протягну на грошах, які у спадок залишила мені мати. Пляма на обличчі помітно не змінилася. Та, правду кажучи, з кожним днем я щораз менше нею переймаюся. Якщо мені доведеться жити з нею далі, то нехай так і буде. Може, мені судилася така доля. Не знаю чому, але я так думаю. В усякому разі, уважно прислухаюся до всього».

Іноді я згадував ніч, коли спав з Критою Кано. Однак ці спогади були на диво туманними. Тієї ночі ми не випускали одне одного з обіймів. Так відбувалося насправді. Та минуло кілька тижнів, і враження від тієї зустрічі почали згасати. Я вже не міг пригадати точних обрисів її тіла і наших любощів. Спогад про фізичну близькість, що мала місце раніше в моїй свідомості, в ірреальному світі, став для мене набагато яскравішим, ніж про реальну ніч. Той дивовижний готельний номер і Крита в блакитній сукні на мені — усе це раз у раз поставало перед моїми очима. Дзвінко бряжчали два браслети на її лівому зап’ясті. Пригадувався власний прутень, твердий і великий, як ніколи. Крита брала його рукою і, встромляючи між ноги, повільно крутила стегнами. Я добре пам’ятав, як поділ сукні Куміко на Криті ковзав по моєму тілу. Та раптом пізніше Криту замінила, осідлавши мене, незнайома загадкова жінка, що не один раз дзвонила мені по телефону. Я зрозумів, що злився з нею — інше тепло, інше відчуття. Немов потрапив в іншу кімнату. «Забудьте про все, — шепотіла жінка. — Уявіть собі, ніби ви спите, вам сниться сон, ви лежите у теплому болоті». І я скінчив.

Ясно, що цей сон щось означав. Саме тому своєю яскравістю він перевищив реальність. Але його змісту я не міг збагнути. Відтворюючи цю картину незчисленну кількість разів, я заплющив очі й зітхнув.

На початку вересня подзвонили з пристанційної хімчистки. Повідомили, що речі готові й бажано їх забрати.

— Які речі? — спитав я. — Здається, я не здавав жодних речей.

— Та ні, ось вони лежать переді мною. Будь ласка, заберіть їх. Бо за них уже заплачено. Це ви — Окада-сан, чи не так?

— Так, — відповів я. Телефонний номер також був мій. Охоплений сумнівами, я подався до хімчистки. Її власник, як завжди, під тиху музику, що линула із здоровенної магнітоли, прасував сорочки. У маленькому світі цієї хімчистки нічого не змінилося. Жодних мод, жодних змін. Ні авангарду, ні ар’єргарду. Ні прогресу, ні регресу. Ні похвали, ні осуду. Нічого не додалося, нічого не зникло. Коли я зайшов, звучала незабутня мелодія «Way to San José»[43] Берта Бакара.

Коли я з’явився, власник хімчистки, не випускаючи з рук праски, розгублено витріщився на мене. Я спочатку не зрозумів чому. Але враз догадався — винна в цьому пляма на моєму обличчі. Будь-хто здивувався б, якби у знайомої людини раптом вискочила на щоці така штука.

— Потрапив у невелику аварію, — пояснив я.

— Який жах! — сказав власник, очевидно, щиро співчуваючи. Перевівши погляд на праску в руці, він поставив її обережно на підставку з таким виглядом, ніби підозрював, що сам винен у моєму лихові. — А ця штука загоїться?

— Не знаю, — відповів я.

Власник хімчистки передав мені блузку й спідничку Куміко, вкладені в целофановий пакет. Ті самі, які я дав Криті. «Їх принесла дівчина з коротким волоссям», — сказав власник. «Такої довжини?» — запитав я, розставивши пальці сантиметрів на три. «Ні, не такої, а більшої, — сказав власник і показав рукою на плече. — Вона була в брунатному костюмі й червоному вініловому капелюшку. Заплатила за роботу й попросила подзвонити вам, коли все буде готове». Я подякував і з блузкою та спідничкою в руці повернувся додому. Я збирався подарувати ці речі Криті як «плату» за її тіло. Тепер вони були мені не потрібні. Навіщо Мальта Кано віднесла їх у хімчистку, я не розумів. І все-таки старанно поскладав ці речі й помістив у шухляду, поряд з іншим одягом Куміко.

Я написав листа лейтенанту Мамії. Коротко розповів йому, що сталося в моєму житті. Передусім я попросив у нього вибачення за те, що, напевне, завдаю йому клопоту, але не знаю нікого іншого, до кого міг би звернутися. Після того я повідомив, що того самого дня, коли він навідався до нас, Куміко пішла з дому. Що досі впродовж кількох місяців вона спала з іншим чоловіком, що після її зникнення я майже три дні сидів на дні колодязя й думав, що тепер живу сам-один і що подарунок на згадку від Хонди-сана виявився порожньою коробкою з-під пляшки віскі.

Через тиждень прийшла відповідь.

«Правду кажучи, й мене відтоді якимсь дивним чином не полишали