Читати книгу - "Яр"

Вона знайшла рятівні слова:

— Ти не виголодався?

— Ні.

Максим знову заскреготав напилком по співучій міді. Тепер Марія знала, що мусить говорити й говорити, бо якщо спиниться, то вже не зможе вдруге подолати Отой невидимий бар'єр, замовкне, і тоді станеться щось страшне. Вона сказала:

— Мати з батьком ще не скоро прийдуть. — Це була жалюгідна новина.

Від лункого скреготу в неї аж у вухах боліло, та вона не йшла з комори.

— То коли ж... весілля?

Максим на мить застиг, про весілля в хаті ще не мовилося й слова, тоді пересмикнув плечем і знову взявся пиляти.

— Вчора привезли на завод нові апарати, — сказала Марія. — Нові, з Германії... Як ти думаєш, куди йтиме сахарь? Німцям, еге ж?

Брат, витираючи з пластини опилки, буркнув:

— А ти не знаєш?

Марія зітхнула. Рятівна соломинка не рятувала. Директор заводу, німець, говорив, ніби якась частина йтиме й на продаж, українцям. Мабуть, казав пан, кожуха дам...

— А може б, ви пождали, не женилися?

Максим одвик розмовляти із сестрою. Він не бачив її з тридцять другого, коли їй та братові Петрові пощастило втекти з Яру на шахти Донбасу. З тридцять другого, коли почався голод. Відколи повернулася додому, вона ходила, мов привид, худа, чорна й замкнута в собі, і сьогоднішня балакучість не могла не здивувати його. Марія й сама це відчувала, але останнім часом її переслідував страх мовчання.

— Коли весь сахарь ітиме німцям, я кину завод.

— А ти хочеш, щоб він ішов росіянам?

— Авжеж краще.

— Ти так кажеш, — мигцем озирнувся Максим, — бо там твій Павло.

Марія не зрозуміла, чи він злиться, чи просто говорить і годі, тому перепитала:

— Хіба ти не хотів би, щоб наші прийшли?

— Які «наші»?

— Ну, які ж...

— Коли ті «наші» прийдуть, — мовив брат, — мені доведеться втікати.

— Ну-у... — не дуже певно протягла Марія. — Ото вже ти такий грішник.

— Я втік із концтабору. А тепер на мені ще й смертний вирок висить! — гукнув Максим, аж Марія здригнулась. — Прийдуть — і повісять.

— Тепер не вішатимуть, — притихла Марія. — То все колись було, у тридцять сьомому...

— А тепер по голівці погладять?

Марія дивилась на братову спину, яка ритмічно коливалася над верстаком, і думала, що давіть найближчі люди можуть стати одне одному чужими. Вона боялася назвати те інше слово, але то було все від незвички. І найстрашнішим здавалося те, що Марія все добре розуміла. Вона чекала повернення тих, хто відійшов звідси минулої осени, а Максим їх боявся. Боїться, чи й ненавидить? — спитала сама себе Марія.

— Піду я, мубуть, од вас, — промовила вона згодом.

Брат перестав пиляти, але не обертався. Марії раптом стало до сліз шкода його. Невже вони стануть ворогами? Хіба таке можна припустити? У пам'яті зринули чиїсь слова: рідня — до часу, а чоловік — до могили. Не може бути, щоб це вирішувало долю людини, спробувала запевнити вона себе. Мусить існувати щось інше, про що я навіть не здогадуюся, неодмінно мусить. Рідну кров так просто зрадити не можна.

Вона пересилила в собі це раптове почуття, однак сказала знову не те, що хотілося, не головне:

— Ще хто зна, що з нами взавтра буде...

Максим стояв нерухомо, обличчям до віконця, і вона повторила:

— Хто зна...

— Це ти... про неї?

Так, Марія мала на увазі його й Оленку. У такий час не можна зв'язувати ні себе, ні інших.

— Заради Павла ти ладна кинути під колеса рідного брата.

Марію мов стьобнуло батогом по виду.

— Не знаю, чи пощастить тобі, — сказав Максим коротко. — Навряд щоб росіяни тепер відтиснули німців назад, аж од Волги. Мабуть, так воно вже й лишиться.

— А мо, й ні.

Максим рвучко обернувся. На порозі, над Марією, стояв батько.

— Росію, дерехторе, ще ніхто не побіждав.

Синові очі наллялися злістю.

— Я вже просив вас, тату, не називати мене так!

Старий хрипко засміявся:

— Як батько без руки, то на батька вже й шкварчать можна? А ти не на мене, а на того Напаліона шкварчи.

— До чого тут Наполеон?

— У базарі сьодні казали, що колись Напаліон хотів Москву забрать. Ну Москву він узяв, а тоді й його за душу взяло.

У здоровій руці в нього був рогозяний кошик із Максимовими виробами, і він повчально підніс догори свою рожеву куксу:

— Ше не було, кау, такої сили, щоб Росію перекинула!

Ця розмова незабаром відновилася і вдруге — за обідом, коли повернулася мати. Старий Архип Нетреба спитав осміхаючись:

— Ти шо: на два хронти? І в церкву, і на собраніє до штундів?

— А ти тіки й знаєш, на базарь та з базарю, — віддячила чоловікові Явдошка.

Архип лунко сьорбав