Читати книгу - "Яр"

У хаті було притрушено рогозом, лепехою й осокою, на стінах та за образами висіли пучки клечання, і Марія згадала, якою колись була Зелена неділя. З далини років зринули спогади, пов'язані з цим гарним святом, і на душі відтало. Вона вже спокійно дивилася й на батька, який їв однією рукою, і на брата, що похмуро дививсь у полумисок.

— Баби в церкві казали, що кінець світу скоро, — промовила мати, мляво сьорбаючи борщ.

— А коли Гітлерові капут — не казали? — рипнув насмішкувато старий Нетреба.

— Балакають, у Святому Писанії сказано: як обснується небо залізним павутинням і полетять в усі боки залізні птиці, — закінчила свою думку Явдошка.

Марія хотіла була сказати, що те Святе Писання творилося людьми й нічого не передрікає, однак навряд чи мати повірила б у все це. Озвався батько:

— А в базарі кауть, що германець як сьорбне води з Волги, так його й ухопе швидка Настя.

— А шо там, у тій Вользі, вода погана? — спитала мати.

— Авжеж погана, — ствердив старий. — Жовта й каламутна...

Марія блимнула на батька, та так і не второпала, чи він серйозно каже, чи знову кпинить матір.

— А що там ще на вашому базарі кажуть?

Марія нашорошила вуха. Максимів той не провіщав нічого доброго. Старий одповів синові:

— А ти піди сам та й ночуєш.

— Залізне павутиння — то дроти лектричеські, а залізні птиці — яроплани, — пояснила старому мати, але він дививсь на сина.

Максим сказав:

— То Марія, а це вже й ви хочете моєї смерти? Вам на Біломорканалі губи медом мазали?

Він засміявсь, але в тому сміхові не було нічого веселого.

— Я своє одсидів. — Батько палив у гранчасті склянки каламутного самогону й підсунув Максимові. Той повертів склянку в пальцях і таки винив.

— Я не про тебе кау, — озвався батько й теж вихилив. — Ти гражданської не знаєш? Не знаєш. Туді були партізани. Й оце, в базарі кауть, уп'ять партізани...

Він звернувся до жінки:

— Як отого кривого вчителя, що за греблію?

— Де? За якою?

— Та в Веприках, кау?

— А-а, — здогадалася стара. — Отого-го? Шо на Паламарівні жонатий?

— Еге.

— Того, шо ото його з ружжом бачили?

— Та еге ж!

— Заболотні по-вуличному, а так, по хвамилії... Він же нам трохи й родич.

Стара стишила голос:

— Твій дід і його прадід братами в перших були.

— І сам знаю. А, Круть його хвамилія. Кузьма Трохимович. Ми з його батьком у двадцять восьмому грабарювали. Підірвався. Застряла гарба в корчах, коні не тягнуть, він хтів підсобить, узяв за стуницю, й підірвався. Отаке-o йому під животом набігло.

Старий розчепірив пальці руки.

— Грижа. Так і носився з нею аж до тридцять третього, й син у його кривий: одна нога куціша, все з ціпочком та з ціпочком. Так на здоровій йозі черевик, а на тій — шось таке як чобіт. Казав Трохим: оце довчу сина, та й кину грабарювать. І кинув...

— Так ото він тепер із оружжям ходе? — спитала мати.

— Еге, Трохимів. Учителював, а як німець прийшов, то й той...

Марія дивилася на брата. Вдає, що його ніскілечки не обходить балачка старих, зітхнула вона скрушно, — а он на скроні в нього випнулася хвиляста синя жилка, і лоб зросився потом, уже зо три рази витиравсь рукою. Сестра чекала, що він ось-ось не витримає й щось таке скаже батькові, але того жалю, що полонив її раніше, тепер не було, і вона спокійно чекала розв'язки.

— Там, кауть, у лісі в його вже душ із півтораста.

— Свята Діво со младенцом! — перехрестилася стара. — Півтораста?

— Еге. А мо, й більше. Ото чули, шо поїзд перекинувся? Його рука. Кривий, бач, а беручкий...

Марія зіщулилася. Так і є. Максим устав і мовчки вийшов із хати, потягши за ногами повісмо трави й лепехи. Марії було видно у вікно, як він пішов стежкою до хвіртки, пристояв там і зник на вулиці.

— Архипе... — озвалася мати. — Не треба було при йому... Дитина ше воно...

— А я хіба шо! В базарі кауть, то й я кау.

— В собранії вчора читали, шо Господь, як прогнав Адама та Єву з раю, то...

Батько не дав їй доказати. Він раптом розсердився й блиснув на дружину прискаленим оком:

— Ду-урна ти й не каєся!

Тоді витяг кисет, увіпхнув у нього люльку й заходився топтати великим пальцем.

— Я їй про людей, а вона мені про Гадама.

Та в голосі його вже бриніла якась інша нотка. Певно, і він зрозумів, що образив сина.

Марія прибирала зі столу. Її пекли сльози. «У цьому домі, відколи я вернулася, — думала вона, — жодного разу не згадали ні про мого Павла, ні