Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Партію регіонів започаткувало злиття «червоних директорів» (ПРВУ на чолі з Володимиром Рибаком, Партія праці на чолі з Ландиком і Юхимом Звягільським) та нових олігархів (Ахметов, Колесніков, Андрій та Сергій Клюєви) у середовищі донецьких еліт. Ця партія також об’єднала донецьких і кримських панславістів, скажімо, Вадима Колесніченка із псевдоправозахисного громадського руху «Російськомовна Україна» та Олексія Костусєва з партії «Союз». У 2006 та 2012 роках було поглинено лідерів двох дніпропетровських партій влади — «Трудової України» (Володимир Сівкович, Валерій Коновалюк, Дмитро Табачник) та її наступниці «Сильної України» на чолі з Тігіпком, який став заступником голови Партії регіонів. Вона також поглинула ще три політичні партії: «Нову генерацію України» (Юрій Мірошниченко), «Нову демократію» (Євген Кушнарьов) та Республіканську партію України, підконтрольну газовому лобі.

У Криму Партія регіонів спочатку шукала союзу з місцевими політичними силами, що зійшли на узбіччя у роки президентства Кучми. Президент Путін допоміг їй у цьому за посередництва політтехнолога Костянтина Затуліна, який звів Партію регіонів та місцевих російських націоналістів, що приєдналися до кримського блоку «За Януковича!» на виборах 2006 року[840]. США вважали, що «завдяки “Регіонам” “Російський блок” набув неабиякої політичної популярності у 2006 році шляхом формування єдиного кримського виборчого списку та надання їм місць у кримській Раді, бо самі б вони не змогли перемогти»[841]. У 2006–2010 роках Партія регіонів співпрацювала у Верховній раді Криму з російськими націоналістами (партія «Союз») та Прогресивною соціалістичною партією. Подібної коаліції президент Кучма ніколи б не підтримав. Сумнівний альянс призвів до ухвалення Верховною радою Криму у вересні 2008 року єдиної в СНД (поза межами Росії та анклавів заморожених конфліктів) резолюції на підтримку «незалежності» Південної Осетії та Абхазії; спроба ухвалити аналогічну резолюцію в українському парламенті не отримала достатньої підтримки. У 2014 році російські націоналістичні союзники Партії регіонів, як-от партія «Російська єдність» на чолі з Сергієм Аксьоновим, стали місцевою опорою і ширмою для російської окупації Криму.

Янукович утік з посади 22 лютого 2014 року після того, як втратив підтримку парламентської фракції Партії регіонів та сил безпеки. Збройні сили України під час Помаранчевої революції та Євромайдану відмовилися брати участь у придушенні протестів. Режим розсипався через небажання домогтися компромісу впродовж кризи Євромайдану: скажімо, неготовність замінити прем’єр-міністра Азарова ще у грудні 2013 року (це сталося вже наприкінці січня), а також міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка. Провокації на кшталт ухвалення антидемократичного законодавства 16 січня 2014 року розбурхали політичну кризу. На сході України від 31% до 36%, а на півдні — 42% мешканців негативно ставилися до Євромайдану[842], що віддзеркалювало не тільки лють від того, що з подачі російського та місцевого телебачення сприймалося як незаконний путч, але й певність у тому, що владу в Януковича одного разу вже було «вкрадено» десять років тому. Значна частина населення Донбасу вірила у міф промислового та економічно потужного регіону і в те, що «схід» завжди виграє вибори, а якщо це не вдалося 2004 року, то лише через західну змову[843]. Інтенсивне використання спецпідрозділу міліції «Беркут» 30 листопада 2013 року та згодом упродовж усього Євромайдану лише збільшувало кількість протестувальників та рішуче налаштовувало їх триматися до перемоги, яку маніфестанти розуміли як усунення Януковича від влади.

Партія регіонів дистанціювалася від Януковича наступного дня після його втечі з України[844]. Партію почало розривати зсередини, коли стало відомо про кількість убитих демонстрантів, у той час як «хазяїн» утік, а до влади прийшли політичні лідери, які підтримали революцію. Ціммер пише: «“Команда” залежить від покровителя в політичному центрі, і коли той втрачає свій вплив, “команда” має тенденцію до того, щоб розсипатися»[845]. Першими залишили фракцію Партії регіонів кооптовані та підкуплені, а також депутати, які походили не з Донецької та Луганської областей чи Криму, — трьох регіональних фортець партії. Упродовж наступних дев’яти місяців фракція Партії регіонів скоротилася наполовину, від 206 до 105 депутатів[846], в той час як її популярність на сході та півдні України стрімко впала.

Спочатку очільники Партії регіонів сподівалися використати публічні акції протесту в Донецьку для тиску на Київ, так само, як у випадку із Сєвєродонецьким з’їздом у листопаді 2004 року. Прихильники федералізму та запеклі