Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Битву він програв заздалегідь.

Він був безпорадний перед ворогами.

Хрускіт камінців під ногами. Грудки замерзлої землі. Він усе йшов попід кущами. Шепотіння стихло. Живопліт закінчився. Волокін стрибнув ліворуч, розгорнувши рукою сусідні кущі.

Нікого.

Детектив поворушив пальцями на руків’ї пістолета. Попри холод, обличчя його було вкрите потом. Серце відірвалось і впало кудись на дно шлунка.

Він знову пішов попід живоплотом. Повільно. Напружено. І водночас якось дуже легко, ніби плив по воді. Усе здавалося йому далеким. Його свідомість вистрибувала з тіла і плавала навколо нього. Він дивився на те, що оточувало його, поглядом байдужим, майже абстрактним, забувши, де він є, забувши про напругу, про небезпеку…

Шарудіння ліворуч.

Його реакція запізнилася на соту частку секунди: хлопчик був уже поруч.

Волокін зупинився. Але радше, то була мить, — час, простір, усесвіт, — яка зупинилася, розмножившись до нескінченності. Він побачив те, у що не міг повірити. Маску дитини. Виготовлену з блискучого металу, оброблену молотком. Опуклості, виступи та заглибини покривали її поверхню.

Росіянин по-дурному подумав про срібні кулі, якими герої коміксів із його дитинства вбивали вовків-перевертнів.

Цієї ночі вовком-перевертнем був він.

Форма й обриси маски приголомшили його, відібрали здатність міркувати розважливо. Антична маска, на якій у збільшеному вигляді були відтворені всі види людських емоцій. Радість. Сміх. Біль. Великі чорні ромби для очей. Ще більший отвір для рота. Гримаса була розширена, ніби поділена на чотири частини душею, що ховалася за маскою. В античному театрі кожне почуття зображували на сцені в його грандіозному, універсальному вигляді. Волокін подумав: «Ти дитина-бог».

Цієї миті хлопчик прошепотів:

— Gefangen.[79]

І встромив ножа Волокіну в стегно.

Детектив зойкнув. Паперть і небо стали розгойдуватися. Два темні дзеркала, між поверхнями яких коливалися труба-димар та багатоповерхові будинки. Волокін спробував опанувати себе, але рівновага вже вислизнула з-під нього. Він опустив очі, щоб подивитись на рану, відчуваючи, як пекучий біль зі швидкістю світла поширюється по його тілу. І побачив, як маленька рука встромила йому лезо ножа по саме руків’я. І думки промайнули, як стакато: руків’я дерев’яне, ніж дев’ятнадцятого сторіччя, Аміш Зла…

Потім йому тикнулося, тоді як земля піднялася вгору, тим самим рухом перекинувши небо вниз. Він хотів схопити малого за руку лівою рукою, але промахнувся.

Він упав навколішки.

Десь далеко, дуже далеко почув крик Каздана, який біг до нього:

— ВОЛО!..

Потім зовсім близько з приголомшливим відчуттям інтимності він почув сміх, сміх за маскою. То був сміх тріумфу.

Малий не випустив руків’я ножа. Він наліг на нього з усієї сили, обома руками, і зламав лезо, залишивши його у глибині рани. КЛАЦ!

Біль різко посилився. Волокін подивився на нерухомий вираз маски, що мерехтів у місячному сяйві. Дуже спокійно подумав про курс, який вивчав на своєму факультеті, «витоки грецької міфології». Подумав про початок світу, про бога-творця Урана, про його шлюб із Землею, Геєю. Подумав про їхніх дітей, титанів, один із яких, Хронос, відрізав батькові дітородні органи.

— Діти-титани…

Він хотів закричати, але язик розпух йому в роті.

Він упав, сильно вдарившись головою об асфальт. І побачив на вертикальній картині землю, фабричну трубу, місяць — і тінь Каздана, величезну, нескінченну, з розмаяною на вітрі курткою. Вірменин розмахував перед собою зіґзауером. Волокін хотів крикнути: «Ні!», але не зміг.

Побачив, як із дула вихопився білий вогонь. Небо розкрилося, мов розпанахане блискавкою. Будинки відбилися на ньому, як на негативі.

Хотів знову крикнути. Каздан не повинен завдати шкоди дітям!

Насправді він зовсім не стривожився.

Каздан не влучив у ціль — діти-боги були безсмертними.

Вірменин пальнув у порожнечу.

І вони вирушили вдвох у порожнечу вічності.

Потім порожнеча зімкнулася навколо нього, і він провалився в небуття.

57

— Поліція! Нам потрібна допомога негайно!

Ранок, шоста година тридцять хвилин.

Відділення швидкої допомоги лікарні Ларібуазьєр.

Волокін повис на плечі Каздана. Вони перетнули залу чекання й підійшли до приймального відділення, де нікого не було.

Вірменин постукав кулаком і повторив:

— Поліція! Тут хтось є?

Ніякої відповіді. Він посадив партнера на один зі стільців, пригвинчених до стіни, потім помітив інші силуети, які чекали черги в півтемряві зали. Зі зловісної примхи долі в цю різдвяну ніч тут були лише батьки з дітьми на руках. Батьки, чиї діти замість подарунків одержали на Різдво рани, віруси та інфекції.

Позад нього почулися кроки.

Медсестра.

Каздан пішов їй назустріч, показуючи триколірне посвідчення.

— Мого колегу поранено.

— Ви не перші в черзі. Вам слід було звернутися до шпиталю Отель-Дьє.

— Він стікає кров’ю! Покличте лікаря. Я поговорю з ним.

Жінка обернулася й пішла назад.

У залі ніхто не наважився поворухнутися. Каздан відчував, який дух насильства та брутальності приніс він у це місце, де панувала атмосфера тихого болю.

З’явилося троє