Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

вимагає. На цьому не зупинився. Вигадав ось що. Нафотографував краєвидів Мінусінська. Погані такі фотографії, криві, вбогі, Штельман інакше не вмів. Хтось би таке і показувати засоромився, а цей аж виставку відкрив. Вісман промову перед виставкою виголосив, що ті фотографії — перевірка на патріотизм, чи любиш ти рідне місто, чи ні. Штельман після цього одразу пішов крамницями. Запропонував купувати фотографії свої, аж по сто рублів за штуку! А як не купиш, то не патріот ти, і одразу тобою поліція починає цікавитися, що та як. Невдовзі вже у всіх крамницях той жах висів на стінах. Плювалися люди, але купували, щоб із поліцією справ не мати. Але як куплять ту фотографію, то потім про інші і думати не хочуть. Не ходять і до нашого ательє. Батько вже і так, і сяк, рекламу давав, але пояснюють люди, що витратилися на штельманівські фотографії, й більше їм не треба. Сутужно нам зробилося. Ми з Альошею, братом моїм, стали уроки давати, щоб хоч щось заробляти. Але жили дружньо, трималися одне одного. Потім Альоша поїхав вчитися до Казані. Хімією захоплювався, хотів не як батько, ремісником бути, а вченим. Батько його схвалював, аж у борги заліз, щоб мундир справити і грошей на перший час дати.

Поїхав Альоша, а тут нова біда. Якось Штельман фотографував у трактирі Чиндоріна відомого фабриканта Чегодаєва. А той помітив це, розлютився, Штельману пику начистив, а апарат його розтрощив на друзки. І Вісман нічого зробити не зміг, бо у Чегодаєва губернатор — кум і при дворі зв’язки. Ще й сам Штельману додав по мармизі, щоб той ховався краще, коли знімає. Штельман, як обличчя підлікував трохи, прийшов до батька і почав вимагати, щоб той йому апарат давав для зйомок у трактирі Чиндоріна. А батько ж нікого, крім Альоші, до апарата і не підпускав, а тут давати в чужі руки, та ще кому — цьому негіднику Штельману! — Груня так розпалилася, що аж кричала.

— Тихо, тихо, заспокойся, — сказав їй. Вона знову заплакала. Перечекав. — То що далі було?

— Батько взяв Штельмана за барки і з ательє викинув. Той пішов Вісману скаржитися. А тому батько давно муляв. За декілька днів зайшов до ательє бродяга якийсь. Але от в Астрахані зрозуміло, що як у дранті людина, то немає в нього грошей на фотокарточку. А у Мінусінську вийде людина з тайги, де золото мила. На вигляд старець якийсь, обідраний, брудний, але заплатити може золотом. Тому батько і не нагнав одразу, поговорив. Бродяга обіцяв ще зайти, пішов. А за кілька хвилин наскочила поліція. І під прилавком знайшла пачку прокламацій революційних. Батька тут же арештували, мовляв, бунтівник, сам ті прокламації розповсюджував. Всі знали, що брехня це, що батько ніколи в політику не ліз, але мовчали всі, боялися проти Вісмана піти.

Батька у холодну кинули. Справжню холодну. А тут морози ще у кінці вересня почалися, батько вже ж не молодий, а оскільки хвилювався дуже, то захворів. Я поїхала до Красноярська, скаржитися поліцмейстеру. До самого поліцмейстера не пустили мене, сказали написати скаргу. Виклала я у всіх подробицях про Вісмана. Пообіцяли, що терміново розглянуть, і порадили додому їхати. Я ж, дурепа така, у справедливість вірила, думала, що очі начальству відкрила на те, що у Мінусінську витворяється. Приїхала, а на вокзалі мене вже чекали. Босяки, які Вісману служили. Схопили і повезли до нього. Вісман мені зачитав шматки зі скарги моєї, яку я в Красноярську залишила, потім дав ляпаса і наказав мене в холодну відвести. Не посадити, а батька показати. Той уже непритомний був, при смерті. Випустив Вісман мене і сказав, що ми або віддамо апарат, уже не тимчасово, а назавжди, або помре батько.

Прийшла я додому, розповіла мамі. Тут і Штельман прибіг — уже з гербовим аркушем, що продаємо ми йому фотоапарат. За рубль. І того рубля не віддав. Дочекався підпису, а потім випустили батька. На санях привезли його і під воротами нам кинули. Ледь відволали ми його. На лікування останні гроші в нас пішли. Зовсім сутужно зробилося. Та Альоші ми нічого не писали, бо навіщо його дарма хвилювати? Я уроки давала, мама шити почала. Потім іще перший поверх у оренду здали. Ну, якось виживали. Ми з мамою билися, а батько пиячити почав. Ніколи він раніше горілки не вживав, міг у великі свята пляшку пива випити, як любив його вчитель-німець. А горілки ніколи. Тут же зробився гіркий п’яниця. Бо забрали у нього мрію. Ми вже з мамою його і переконували, і лаяли, щоб покинув він горілку, тільки дарма все. Пиячив, опустився. Навесні написали ми Альоші, щоб додому не їхав, грошей на дорогу не витрачав, а продовжував давати уроки в Казані. Альоша не приїхав, і ми цьому раділи, бо як йому батька було показувати?

Але і на цьому наші біди не закінчилися. Був у нас у місті золотопромисловець Прокудін. Дебелий такий мужик, увесь час у тайзі пропадав. У Мінусінську була в нього дружина і дві доньки. Одній я уроки давала. Якось Прокудін із тайги приїхав. Усі його вдома боялися, дружина його прибігла, гроші за урок тицьнула і каже, щоб ішла я, хоча ще й третини уроку не минуло. Ну, як хочуть, щоб ішла, то піду. Вийшла я з кімнати, а в коридорі Прокудін той. Подивився так на мене. Це зараз я, Іване Карповичу, розумію, що такий погляд означає. А тоді я ж невинною дитиною була. Злякалася тільки. Він спитав, хто я. Відповіла. Засміявся, насуватися на мене став. Я хотіла пройти, він мене схопив і м’яти почав. За груди, за стегна, за сідниці. Я закричала і з переляку вкусила його. Відпустив він, я вирвалася і втекла. Аж пальто своє забула, потім їхня служниця принесла. І сказала, щоб більше я до них не ходила. Закінчилися уроки.

Цей Прокудін, він із Вісманом товаришував. Усі золотопромисловці зі справником товаришують, бо на кожній золотій копальні темні справи є. Воно ж тайга. Кожного року, як лід із Єнісею зійде, так і починають трупи випливати. Це ті, кого під лід сховали, а багатьох же у тайзі залишали. Страшний там край, жорстокий. Так ось Прокудін якось із Вісманом пиячив і згадав про мене. А Вісман, готовий старатися, тисячу попросив і пообіцяв, що сама я до Прокудіна прийду. Знову батька арештував, наче той украв у крамниці чвертку. Хоча батько ніколи не крав. П’яниця гіркий