Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

– Я перший, кого Лан… зробив таким, як він, тому що… я… я…

Моя долоня м’яко торкнулася його губ.

– Тому що ти пообіцяєш запросити мене на вишукану вечерю і за келихом вина розкажеш усе від початку до кінця. Обіцяєш?

Гент дивився так, ніби бачив мене вперше. І не можу сказати, що мені не подобався його погляд. У ньому змішалися полегшення і надія. А ще – захоплення.

– Я… клянусь, ми ще вип’ємо вина… і поговоримо.

Такий настрій припав мені до душі.

– То що ти хотів запитати, пане суджений?

Гартонець не підтримав жартівливий тон.

– Пам’ятаєш той день, коли ми одружилися? Тобто вечір?

– Угу. – Я відразу ж насторожилась.

– Коли ти створила першу ілюзію?

– Угу.

– Тоді… ти ніби щось смажила на багатті?

– Угу.

– І цим можна харчуватися?

То он до чого ці дивні запитання! Він про мене дбав, а я… Ха, якщо гарненько подумати, моя майстерність стане в пригоді!

– Генте, ти геній. Нумо заплющ очі й нічому не дивуйся!

Гартонець підозріло примружився, але моє прохання виконав. Не сумніваюся, він очікував на поцілунок. Сподіваюся, шматочок теплого яблучного пирога його не розчарував! Так, вони з Ланом не бачили моїх ілюзій, проте що заважало їх відчувати?

«Даремно ти погодилася надіти кільце вампіра, відьмо…» – сказав тоді перевертень.

Може, й даремно… Цікаво, як відреагує Гент на те, що ми одружилися після завершення його перетворення і я аж ніяк не вдова переродженого чоловіка?