Читати книгу - "Хімера, Julia Shperova"

Ми не знали, скільки ще водитимемо долю за ніс, і розуміли, що через стільки років пошуків навряд чи дізнаємося про себе ще щось нове. Френсісу, звичайно, не давало спокою наше захворювання і ті ліки, що підтримували наше життя. Він намагався з'ясувати, що це ми прийняли, але нашого знахаря давно ніхто не бачив і розшукати його нам так і не вдалося.

Дівчина надовго замовкла. Пором майже досяг своєї точки призначення і маленька подорож у минуле добігала кінця.

- Виходить, тобі щось близько ста років?

- Дев'яносто шість виповниться у вересні, хоча це безглузда справа, рахувати вік того, що не змінюється, - безбарвним голосом відказала Елінор, потім раптом різко повернулася до Джеймса обличчям. Її шкіра виявилася привабливо близько до його губ, він ледве стримався, щоб не доторкнутися до неї і дізнатися така ж вона оксамитова на дотик, як він собі уявив.

- І тебе це зовсім не лякає? Не бентежить анітрохи?

- Не скажу, що б я не був здивований. Але ні, мені не страшно. - Джеймс не розумів з якого дива він повинен боятися. Він не зводив запитуючого погляду з дівчини.

- Це погано, - констатувала Елінор і, знову відвернувшись, похитала головою. - Ти ніби не чуєш, що я тобі говорю.

- Чудово чую, - запевнив Джеймс.

- Значить, не робиш висновків, жодних.

- То що там за історія з Дарко? - Джеймс поспішив забрати розмову в безпечне русло. Дівчина кинула на нього швидкий підозрілий погляд, проте трохи згодом відповіла.

- Я добре пам'ятаю той день. Стояв спекотний ранок, початок липня; Френсіс був на роботі, я залишалася вдома. У двері постукали, і увійшла вродлива жінка з блідою шкірою і довгим кучерявим волоссям кольору стиглих персиків. Її очі були чорні, як сама ніч. З вимови було чути - не місцева. Вона представилася мені як Ліліт Д'Еспер. Заперечуючи проти звичайного етикету, вона підійшла прямо до мене і, проклинаючи когось французькою, повідомила що знає, хто ми такі, і що вона прийшла нас врятувати.

Елінор завагалася, але опанувала себе і продовжила.

- Можеш собі уявити, як я злякалася. Я хотіла втекти, але вона була така ж швидка як і я. Навіть швидше. Я можу дуже довго тікати, дуже. Але все ж таки я людина - і я втомлююся. А їй біг давався так легко, наче вона на місці стояла. Коли вона наздогнала мене і запевнила у своїх добрих намірах, вона розповіла, що про нас з Френсісом почув хтось, хто боїться нас і хоче вбити через те, що зовсім не розуміє ситуації, що склалася. Ця жінка сказала, що по нас послали мисливців за головами, горгулів. Вона сама була горгулею. Але запевняла, що вона лише хоче захистити нас.

- Дарко, - з ненавистю видавив Джеймс.

Дівчина кивнула.

- Вони думали, що ми представляємо небезпеку - залишаючись людьми, ми могли таке, про що не думав ніхто із смертних. Напад Дарко на Раду не минув непоміченим, і Ліліт, яка була наближеною до Ради в той час, без вагань залишила свій дім із твердим наміром знайти нас і попередити про небезпеку. Знаючи про всі можливості горгулів, вона допомагала нам з Френсісом ховатися, вона стала для нас матір'ю. - Елінор опустила погляд на свої черевики, роздивляючись шкіряну поверхню взуття.

- І ось ми переїхали до Штатів. Заручившись підтримкою своїх друзів із Ради П'ятьох, Ліліт познайомила нас із Головою Ради, містером Картером. А невдовзі ми з Френсісом почали працювати на Раду і стали для Дарко забороненою метою.

Джеймс підняв брови. Елінор це помітила.

- На членів Ради П'ятьох не можна оголошувати полювання. Таке ось правило, одне з небагатьох, - вона прикрила очі, наче втомилася від спогадів. - Так ми опинилися у безпеці. У мисливців ще залишалася крапля честі та совісті у ті часи.

- І Рада не збиралася вас вивчати? Досліди ставити і таке інше?

- Як не дивно, але ні. Ми чекали такого інтересу з боку хранителів, але вони навпаки допомогли нам, надали Френсісу лабораторію, необхідне обладнання для того, щоб краще вивчити наш стан. Він усе ще б'ється над складом тих ліків, але дещо йому вдалося з'ясувати.

- Що наприклад?

- Що ліки були лише частиною нашого скажемо так лікування. Знахар володів магією і своїм ритуалом він закріпив ефект від зілля так, що це підтримує нас у нашому поточному стані майже вісімдесят років.

- Цей знахар безперечно заслужив нобелівську премію в галузі медицини, - зауважив Джеймс із найсерйознішим обличчям і Елінор розсміялася.

- Ти просто неможливий, - з усмішкою дорікнула дівчина.

- Звертайся.

Джеймс із жалем залишав пором. Виїхавши на дорогу до Спрінгфілда, він не набирав швидкості, щоби продлити цю зустріч.

Мотор звучав сито й рівно. Попереду близько півгодини шляху хорошою дорогою і шанс, невеликий шанс переконати Елінор у тому, що її історія не змінює його до неї відношення.

Джеймс скоса поглядав на дівчину, але її обличчя зовсім нічого не виражало - про що вона думала? Він не міг навіть уявити.

На самому в'їзді до Спрінгфілда дівчина раптово звернулася до нього з несподіваним питанням.

- Я все ніяк не можу зрозуміти…Чому ти не поїхав з міста відразу після того, як Ентоні намагався тебе вбити? Хіба це не було єдиним логічним рішенням?