Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Гаразд, — Кіті прикусила губу. — Зараз ми виведемо тебе звідси, а потім придумаємо щось іще.

— Бартімеусе! — мовив юнак. — Що буде, якщо ми зараз облишимо Ноуду? Тільки кажи чесно!

Джин відповів не одразу — йому завадив страшенний гуркіт десь позаду.

— Врешті-решт, — сказав Бартімеус Натаніелевим голосом, — Ноуді набриднуть численні потіхи «Всесвітньої виставки». Тоді він зверне свою увагу на інші райони Лондона. Він жертиме людей, ростиме й набиратиметься сили. Його голод від цього теж зростатиме — й так триватиме доти, доки спорожніє місто або лопне сам Ноуда. Це для тебе достатньо чесно?

— Кіті, — мовив Натаніель. — Демона треба зупинити негайно.

— Це ж неможливо! Ти сам це щойно сказав. Навіть на повній потужності посох тут нічого не зробить!

— На повній контрольованій потужності, — уточнив Натаніель. — Є спосіб розвинути ще більшу потужність: познімати всі Ґледстонові закляття, що стримують посох. І тоді вся… ні, зачекай, дай мені закінчити! — вся його сила вирветься з нього в одному вбивчому пориві, — юнак усміхнувся до Кіті. — Це вже, думаю, напевно зупинить Ноуду.

Дівчина хитнула головою:

— Не знаю… А якщо це зробить його ще сильнішим? А що скажеш ти, Бартімеусе?..

— Тут слід мати на увазі ще один чинник, — перервав її Натаніель, важко піднявши посох і показавши ним на дах. — Із чого споруджено цю будівлю?

— Із скла.

— А ще?..

— А й справді! — відразу втрутився джинів голос. — Хоч як неохота мені це визнавати, тут він, здається, має рацію.

— З заліза, — підкреслив Натаніель. — А Ноуда — дух, він боїться заліза. Якщо зламати посох—і це все впаде на нього… Як ти гадаєш, Бартімеусе?

— Це може подіяти. Але тут є одна малесенька заковика…

— Атож, — скривилася Кіті. — Як ти збираєшся зламати посох, не завдавши шкоди самому собі? А якщо дах і справді впаде?

Натаніель витягся, розминаючи заціпенілу шию:

— Це залиш мені. З нами все буде гаразд.

Вона поглянула на нього:

— Добре… Тоді я зроблю це разом з вами.

— Ні, тобі не можна. В Бартімеуса не вистачить захисних Щитів… Правда, Бартімеусе?

— Е-е… правда.

— З нами все буде гаразд, — повторив Натаніель. Думки його трохи розпливлись: він відчував, як джин його підбадьорює. — Послухай-но! В мене є семимильні чоботи. Ми тебе наздоженемо. Ти зараз виходь надвір — і біжи щодуху..

— Натаніелю!..

— Краще біжи, Кіті. Скоро Ноуда піде з палацу — і нагоду буде втрачено.

Кіті тупнула ногою:

— Нізащо! Я цього не дозволю…

Її впертість зігріла йому душу. Натаніель усміхнувся:

— Не забувай, я ж чарівник! А ти простолюдинка. Це я тобі наказую!

Кіті насупилась:

— Ти хоч умієш користуватись чобітьми?

— Звичайно, вмію.

— То я побачу вас обох надворі? Ти обіцяєш?

— Обіцяю.

— Гаразд. А тепер — уперед!

Вона повільно, неохоче обернулась, а тоді знову поглянула на нього, піднявши руки до своєї шиї:

— Амулет! Він захистить тебе!

Вона простягла йому амулет, який аж закрутився на ланцюжку. Нефрит лагідно блиснув.

Натаніель відчув страшенну втому:

— Ні, — відповів він. — 3 амулета мені користі не буде.

В куточках очей Кіті блиснули крапельки світла:

— Чому… чому не буде?

— Тому, — обізвався Бартімеусів голос, — що це надзвичайно потужний артефакт. Він може поглинути більшу частину сили посоха — і надати Ноуді змогу втекти. Найкраще, що ти можеш зробити, — це взяти його з собою, надягти й негайно піти.

Договоривши, джин мовчки запитав Натаніеля: «Ну, як?» «Непогано».

Він поглянув на Кіті. Вона завмерла з амулетом у простягнутій руці, не зводячи очей з Натаніелевого обличчя. Її аура сяяла, яскраво й чітко освітлюючи все довкола: кору на деревах, прожилки на листках, камінці й траву під ногами. Він відчував, як це світло омиває його, проганяючи втому.

Відштовхнувшись від дерева, він стукнув у землю посохом. Посох знов ожив.

— Бувай, Кіті, — сказав чарівник.

Кіті надягла амулет і усміхнулась.

— Щасти тобі. І тобі, Бартімеусе!

— Бувай.

Вона рушила до східних дверей — і зникла між деревами. Натаніель обернувся в інший бік, відчуваючи, як енергія джина підтримує його; поглянув на випалене пустище, де блукало самотнє чудовисько, руйнуючи, ламаючи й жадаючи поживи.

«Як ти скажеш, Бартімеусе? — подумав він. — Чи візьмемось ми до цього?»

«Мабуть, візьмемось. Більше нам нікуди подітися».

«Атож».

Кіті

Кіті була майже біля виходу коли почула ззаду гучний, владний голос. Від реву демона у відповідь заворушилася рінь на стежці й забрязкотіли шибки в скляній бані. А потім Кіті відчинила двері — й вивалилась у прохолодну ніч.

Її ноги тремтіли від напруження, руки були мляві й безпорадні, наче вві сні. Вона спустилася сходами й побігла через садок із тропічними рослинами, спотикаючись на перекопаних клумбах, шалено петляючи серед живоплоту, аж поки опинилась просто неба в парку.

Сяйво величезного Кришталевого палацу било їй у спину; вона бачила поперед себе власну тінь, що простягалась освітленою травою. Геть, геть… Якщо вона встигне заховатись далі від світла, в темряву, то там їй, напевно, вдасться перепочити. Кіті гнала себе вперед, але все повільніше й повільніше. Дихати було дедалі важче, м’язи ледве слухались — аж поки, попри всю свою лють і відчай, дівчина врешті зупинилась.

Цієї ж миті Кіті відчула гамір — ніби глухий звуковий пузир, який поглинув сам себе, вибухнувши й тут-таки вщухнувши. Трава під її ногами сколихнулась і взялась легенькими брижами, хвиля пройшла повз неї й покотилась у пітьму. Кіті обернулась до Кришталевого палацу — і впала на коліна, помітивши, як його помаранчеве сяйво розчинилось у сліпучо-білому спалаху. Спалах полинув угору, за межі бані, розтрощивши всі шибки так, що друзки порозлітались у темряву. Білина поглинула палац, вихлюпнулась через садок у простір — і огорнула Кіті, з силою відкинувши її назад. Амулет Самарканда сильно вдарив її в обличчя: затуманеними очима дівчина встигла побачити, що він світиться, всотуючи розлючену енергію. Над Кіті промайнув страшний порив вітру. Трава довкола запалала.

А потім, так само раптово, вітер ущух — і повітря зробилось вологим і нерухомим.

Кіті розплющила очі й важко піднялась на ліктях.

Навкруги було темно. Десь — невідомо, чи далеко, чи близько — лютував червоногарячий вогонь пожежі. На її тлі було видно химерну громаду металу — переплетену, покручену, нестійку, мов дротяна сітка. Кіті побачила, як ця громада впала й сплющилась, а потім, немовби зітхнувши, занурилась у вогонь; язики полум’я підскочили їй назустріч, лизнули небо — й помалу опустились.

Кіті лежала й дивилась. Із темного неба почали сипатись дрібненькі друзки скла. За кілька хвилин земля неначе вкрилась памороззю.