Читати книгу - "Вода, павутина"

ще була неспокійною, неготовою до поєднання двох рідин. Касумич поставив склянки одну біля одної, правою рукою підняв пляшку сиропу і обережно почав наливати. Сироп рушив поволі до горлечка, але було видно, що Касумич уважно пильнує, щоб незначна втрата зосередженості не звільнила небаченого червоного струменя. Витер горлечко пальцем і злизав залишки із вказівного пальця, потім долив води. Густий, як смола, шар рідини висотою у два пальці у склянках більше не був тим самим сиропом із пляшки: його колір змінився, посвітлів і дав зрозуміти, що невдовзі настане чудесне перетворення. Про це свідчили метаморфози: сироп підіймався, хвилювався, стривожено відмовлявся перемішуватися з водою, і темний колір концентрату колихався вздовж скляних стінок, поки Касумич не перемішав рідину ложечкою. Вирішальний момент, коли обидві рідини здалися, не вдалося схопити, але було видно, що перетворення завершене: не залишилося ні важкого сиропу, ні чистої води. Світло залило бокал, який, як Відошич уже знав, буде його, він підняв його, і власне коли хотів іронічно відсалютувати малиновим сиропом, абсолютно неочікувано його рука затремтіла, і кілька крапель полетіло на стіл. Сухо заридав. Його борода нервово затряслася, в неї злився потік невидимих сліз, і обважніла щелепа почала відділятися від обличчя. Касумич відскочив, відвернувся до стіни і почав шукати ганчірку. Приміщення наповнилося відчуттям дискомфорту від мимовільного свідоцтва чоловічого плачу. Довго щось шукав, нипав по шухлядах, і обернувся лише коли у приміщенні настала тиша. Відошич був спокійний, лише його борода, порізана чужою бритвою, ще тремтіла. Касумич сів.

— Відошичу, малий… відійшов?

— Так.

— Від… наслідків, чи… чи хтось його..?

— Очевидно, він наслідків. Це не американські фільми.

— Ні, це ще гірше. Коли буде відомо?

— Не знаю. Це майже неважливо.

Відошич провів обома руками по обличчю.

— Я спартачив. Страшно спартачив.

— Так, ти спартачив.

— Треба було послухати тебе.

— Треба було, але ми не можемо бути впевнені, що малий щось бачив.

Відошич поглянув Касумичу просто у вічі.

— Бачив. Знаю, що бачив.

Касумич чекав. Відошич знову потер обличчя.

— Скажи, Касумичу, наскільки добре ти знав Ірму Жигер?

Касумич вийняв нову цигарку. Довго тривало, доки її припалював. Втягнув дим і випустив його під стіл, собі між ноги.

— Чотири роки тому я провів з нею два дні. Тобто ночі.

— І ти це замовчав?

— Замовчав.

— Ти відразу знав, чим вона займається?

— І так, і ні. В «Шелатон» ми приїхали не через справжню спецоперацію, а перевірити інформацію. Її і її подругу я не відразу помітив. Я обернувся, коли мене покликав один мій, скажімо так, земляк. Звідси. Один з тих, які за мірилами нашого світу досяг великих успіхів у Загребі. Я сів біля них. Мені здалося, що між мною і Ірмою з’явилися якісь іскри. Я захопився — гарна, розумна, освічена. Знає мови.

Знову випустив дим між ноги і не відразу підняв голову. Відошичу здалося, що він почервонів.

— Того вечора ми пішли до мене. І наступного вечора вона прийшла, але іскор більше не було. Ніби я був з лялькою. І я точно відчув, що мене той, той мій, підставив. Підіслав мені її, і я проковтнув наживку. Як сом. Я зірвався з гачка, їй полегшало, а, чесне слово, і мені. А коли я зустрів її з подругою в Опатії, мені було ясно як білий день, чим вони займаються. Це, дорогий мій, ескорт, який має свою ціну, яка залежить від виду послуг. Від самого початку тут нема наївності. Вони знають, на що йдуть. Покращують бюджет і звеселяють життя. Принаймні на початку.

— А твій земляк?

— Без нього і таких, як він, не буває. Деякі дівчата, може, думають, що будуть розумнішими від тих наголо виголених качків, тих гусениць, які їх возять і захоплюються їхньою освітою, розумом. Очевидно, сподіваються впіймати когось кращого, ніж колега з роботи, але вкінці мріють хоч про якого-небудь. Щоб витримати темп і бути в тренді, нюхають потрохи білий порошок, «тільки цього разу», а потім виявляється, що ніколи не обмежується «тільки цим разом». З порошком ніхто сам собі не гидиться. Таких по Адріатиці повні яхти. Приїжджають в порти тільки з несесерами. Ті елітні мають трохи довші маршрути — до Італії, а в понеділок вони вже в школах, амбулаторіях, офісах. Існують каталоги з дамами, і то власне такими, які не виглядають, як шльондри. Ну ти її бачив.

— Ні, не виглядає, — Касумич замовк і подивився на Відошича. Чекав запитання.

— Що з тим твоїм… знайомим?

— Нічого. Власне ним він є. Знайомим. Людина, яку я знаю. Знаю щось про нього, але не все. Мало тих, які про нього знають все, а всі знають дещо. Ми тут всі воювали, але за ним лишились сліди. Так кажуть. Хто бачив? Ніхто. Хто з ним був? Ніхто. Заяви, навіть якщо й були, зникли. Або хтось їх зберігає в шухляді, поки не знадобляться. Де він зараз? Водій і охоронець одного з головних. Ні перший, ні останній з такою біографією. Як живе, не знаю, але думаю, що він і далі займається ескортуванням, наркотиками, може, і зброєю, а ходять чутки, що він зараз якісь махінації проводить з земельними ділянками, але ніхто ніколи не пов’язував його напряму з якоюсь конкретною справою. Його ім’я ніколи не є на першому плані, але він всюди присутній і завжди крутиться в останньому ешелоні. І це все.

Відошич вийняв з кишені піджака блокнот і згорнуті папери. Розкрив блокнот, розвернув його до Касумича.

— Це він?

— Так.

— Його тримають при верхівці?

— Що ти вдаєш дурника, Відошичу? В бізнесі при верхівці найкраще під собою тримати когось, хто має якусь темну пляму в біографії. Це йому служить контрольним пакетом акцій. Поліція? Правосуддя? Журналісти? Це не восьминіг. Його можна знищити. Це павутина. Личинки розмножуються, а хто павуки, які сидять і плетуть сітку, — всі бачать, і ніхто не знає.

Відошич підняв плечі, опустив їх і подивився на Касумича, який запаленим кінчиком цигарки водив по краю попільнички.

— Його бачив Давид. Охоронця.

Пломінець Касумичевої сигарети спинився, а тоді почав дрібненько постукувати по краю попільниці.

— Підозри чи маєш докази?

— Підозри, але доведемо. Давидова мама послала мені смс, що треба перевірити якісь номери в мобільному дитини. Були свята, я до вчорашнього дня не переглядав повідомлення. Але повідомлення є. Я ще не розумію, чому цей мобільний важливий, але, може, має якесь значення, побачимо.

— Як ти виявив, що охоронець вплутаний в це?

— Вчора. Після того, як я вийшов з лікарні, коли все… вже було скінчено. Я ходив, дійшов до Юришичевої.