Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Я казав, що робота буде у маєтках навколо Варшави.

— І що відбувалося далі?

— Ми привозили їх вночі, заводили до будинку, поїли чаєм зі снодійним.

— Для чого?

— Так їх зручніше перевозити. Ми вантажили їх сонними на вози, по десятку, а то й дюжинами, якщо худенькі. Так везли до кордону. Там були свої люди і серед наших прикордонників, і серед австріяків. То пропускали.

— А що за фокус із листами, які писали дівчата?

— Звідки ви знаєте? — дивується він.

— Знаю. То що за листи?

— Це щоб вони заспокоїлися. Їх легко було обдурити. Вони писали листи, я збирав, казав, що віднесу до пошти, а насправді палив.

Я киваю. Мабуть, палив не дуже уважно, бо один якось випав, хтось його підібрав і згодом відправив за адресою. Ось так у цій історії і виплив Кременець.

— Навіщо вона вам? Я можу дати вам дівчину кращу за цю! Гарнішу, вмілішу! Вона зробить вас щасливим! І я заплачу, тільки не вбивайте! — шепоче переляканий Жорж.

— Ні, мені потрібна вона.

— Дівчат не повертають! Розумієте? Якщо повернути хоч одну, то вона зможе розповісти про всю схему! Вона занадто багато бачила!

— Мене це не хвилює. Мені потрібна вона І ти її повернеш, — я б’ю його втретє. Іду до сходів у підвал і забираю песика в ящику.

— Ні! Ні! Облиште його! Не чіпайте! — кричить Жорж.

— Я поверну його тобі, коли ти повернеш мені цю дівчину. Умови прості. У тебе є тиждень. А якщо ні, то отримаєш цього гавкала зі скрученою головою. Обіцяю.

— Ні! Ні!

— Тобі вирішувати, як вчинити.

І я пішов із песиком Той Жорж дуже плакав, а потім благав добре годувати собачку і не кричати на неї.

— Фібі такий нервовий, він не зносить крику!

Ще на вокзалі в Києві я помітив, який дорогий йому песик. Тому і вирішив скористатися цим У кожної людини є слабке місце, за яке її можна взяти. Ось у Жоржа це був його песик.

Собаку я сховав у підвалі будинку, де знімав кімнату. Без сонячного світла, але на м’ясі, цей Фібі мусив витримати тиждень. Сам же я уважно слідкував за Жоржем. Вже зранку він побіг на телеграф і дав телеграму. По обіді отримав телеграму у відповідь і майже одразу дав іншу. За невеличку платню я дізнався про текст. Начебто нічого підозрілого. Жорж просив терміново повернути виріб номер двадцять шість з передостанньої партії товару. Йому відповідали, що це неможливо. Він наполягав, мовляв, інакше експорт буде припинено і можуть виникнути неприємності у користувачів. У Відні, а телеграми спрямовувалися саме туди, відповіли, що подумають. Наступного дня пообіцяли, що питання буде вирішене, і швидко.

Я чекав, що дівчину ось-ось привезуть. Зробив собі зручне місце на дереві біля схилу замкового пагорба Звідти було дуже добре видно будинок, у якому жив Жорж. Чоловік помітно нервував, частенько виходив у двір, мабуть, чекав на гостей.

Ті прибули аж на п’ятий день. Двоє чоловіків у строгих чорних костюмах з акуратними валізками. Я помітив їх, коли вони ще йшли дорогою до будинку Жоржа Ось зайшли у двір. Жорж вибіг назустріч, він був помітно знервований. Чоловіки запропонували зайти в хату. Жорж щось у них питав, але вони не відповідали, а почали заштовхувати його до хати. Жорж спробував закричати, але отримав у живіт, і його майже занесли всередину. Зачинили двері.

Я поліз униз. Швиденько, ось уже біг по дорозі, перестрибнув паркан, зайшов до будинку з саду. Коли почув щось схоже на віддалені постріли. Далі тиша У хаті стріляли! І я знав, хто це зробив! Я сидів при стіні й слухав. Кілька хвилин тиші. Ось відчинилися двері. З хати вийшли ті самі чоловіки, але вже у білих костюмах. Встигли перевдягнутися, пішли до хвіртки.

— Вибачте, — я вийшов з-за хати і побачив їхні рухи. Досвідчені хлопці, одразу схопилися за револьвери, що були в них під піджаками. А тут я, одягнений як селянин, та ще і щосили накульгував. Це навмисно, бо з досвіду знав, що від кульгавих значно менше чекають небезпеки. — А ви не знаєте, котра година?

Один із них щось відповів, здається, німецькою. От німецька — її легко пізнати, бо говорять нею, наче гавкають. Головою кручу, мовляв, не зрозумів, і наближаюся. Дуже сподівався, що стріляти вони злякаються, щоб шуму не наробити.

— Котра? — я зробив вигляд, що прислухався. І ще підійшов. — Просто треба знати, котра година, щоб на базар устигнути! — я говорив гучно, з жестикуляцією сільського дурника І ногу тягнув, наче справжній каліка Німці щось іще відповіли, вже не трималися за револьвери, бо не бачили в мені небезпеки. Дарма. Бо ось один упав, отримавши в щелепу. Другий знову схопився за зброю, та замало схопитися, треба ще вихопити. А цього я зробити не дав. І ось він теж лежав. Я озирнувся. Нікого навколо не було. Забрав зброю, затягнув гостей у підвал. Потім подивився на Жоржа. Дві дірки в голові, ці хлопці діяли надійно.

Я зв’язав їх. Посадив, полив водичкою, щоб отямилися. Гості перелякано подивилися на мене. Я їм показав фотографію Ганнусі. Жестами пояснив, що вони мусять повернути її. Інакше один із них загине. А другому я відрізав вказівний палець на правій руці. Щоб незручно йому було більше стріляти і щоб довести серйозність намірів.

— Не буде дівки, здам ось цього до поліції! Поліції! Зрозумів? Або вона сюди, або цього в поліцію. — рану перемотав, щоб кров’ю не зійшов, перевдягнув у чорний костюм і відвіз до австрійського кордону. На календарі показав, що в нього є три дні.

Дівчину привезли за два Той самий чоловік. Сам. Вирішили більше не гратися і не ризикувати. Молодці, бо я готовий був і до загону гостей. Але мир так мир. Отримав він товариша, а я забрав Ганнусю, одягнену в темний плащ із великим капюшоном. Ми поїхали до Дубна, там сіли в потяг. Утрьох, я, Ганнуся і песик у клітці, бо ж не кидати ж його було у Кременці. Був він тваринкою розпещеною, міг не вижити. То і їхали. Я песика ліверною ковбасою годував, а Ганнуся увесь час мовчала і ховала обличчя в капюшоні. Я її розумів, бо таке дівчина пережила.

— Куди ви мене везете? — нарешті спитала.

— До твого батька.

—