Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Так, до батька. Лише через його наполегливість я знайшов тебе, Ганнусю.

— Ганнуся? — вона чомусь заплакала. Мабуть, у борделі її звали інакше, і вона вже почала забувати своє ім’я.

— Не плач, усе тепер буде добре, — кажу їй. Але вона все одно плаче і ховає обличчя в капюшоні. Дивлюся на неї, й дуже мені приємно, що повертаю я доньку батькові. Коли з’явилася в мене Моніка, почав я розуміти значно більше. І так розумію, що ото Господь мені доньку дарував, а я за це віддячив, урятувавши доньку для іншого. Також люблячого батька.

— Хто ви? — спитала Ганнуся за деякий час.

— Твій батько найняв мене.

— Він такий багатий?

— Він робітник на залізничних майстернях, ти ж знаєш. То віддав мені всі гроші, які в нього були. А ти розумієш німецьку?

— Вже розумію, я ж жила у Відні.

— Той чоловік, який привіз тебе, щось говорив про мене?

— Він говорив із власником борделю. Вони боялися, що той хлопець, який був у вас у полоні, почне говорити і приведе вас чи поліцію до них. То вирішили таки віддати мене, хоча ніколи так не робили.

— Чому ти ховаєш обличчя?

Вона знову заплакала. Я не перепитував, бо ж розумів, як дівчині важко. У Києві ми пересіли на потяг до Ромен, а звідти вже поїхали на хутір. Песик поводився тихо, майже не гавкав у своєму ящичку, а коли брав я його на руки, то намагався лизнути в обличчя. Мабуть, покійний господар це йому дозволяв, а мені ото неприємно було з собакою лизькатися, то з ящика і не діставав. Ганнуся вже майже не плакала, але обличчя ховала й далі. Коли приїхали на хутір, то зустріла нас Уляна Гаврилівна.

— А де Моніка? — спитав я, бо вже страшенно скучив за донькою.

— Поїла та спить.

— А де Василь Степанович?

— Теж відпочиває. Золоті руки у людини. Все нам зробив і в хаті, й на подвір’ї! — Уляна Гаврилівна почала розповідати, що наш гість зробив і полагодив, але я її зупинив.

— Потім, Уляно Гаврилівно, потім, — пішов на сінник, побачив там Василя Степановича, що спав із напруженим обличчям, стогнав і скреготів зубами. Мабуть, досі хвилювався за доньку.

— Василю Степановичу, — торкнувся я його плеча. Він прокинувся, здивовано подивився на мене.

— Іване Карповичу? Що сталося?

— Ходімо, — я потягнув його за руку на вулицю. Він не пручався, біг за мною розгублений, ще не зовсім розумів, що до чого. Я вивів його, поставив перед Ганнусею.

— Ось! — сам подумав, що оцю сцену єднання батька та доньки графові б побачити, він би її зобразив у всіх деталях. Потім згадав про те, що граф накоїв, і схотів йому пику начистити. Далі згадав про Моніку і вже хотів бігти до малої, коли подивився на Василя Степановича. Той стояв вирячивши очі, наче й досі не розумів, що відбувається.

— Василю Степановичу, чого ви стоїте? Підійдіть до Ганнусі, привітайтеся, — порадив я йому. А він чомусь закрутив головою, і очі в нього зробилися зовсім божевільні.

— Ні! Ні! — закричав він.

— Тихіше! Моніка спить! — гримнув я на нього. — Що ні? Ви просили знайти вашу доньку, я знайшов! І де слова вдячності? Ганнусю, у вас дуже неввічливий батько! — спробував я пожартувати.

— Ні! Ні! Це не Ганнуся! — заверещав Василь Степанович. Я уважно на нього подивився.

— Що?

— Це не Ганнуся! Не Ганнуся! — закричав він, та так гучно, що у дворі загавкали песики, у хаті заплакала Моніка, навіть песик покійного Жоржа почав дзяволити.

— Василю Степановичу, ви що, збожеволіли? Як це не Ганнуся? А хто? — я вже теж кричав, роздратований.

— Ні! Це не вона! Не вона!

— Не дуріть!

— Не вона! Не Ганнуся!

— Та ви збожеволіли! — я жодних сумнівів не мав щодо цього. Бідний батько не витримав горя.

— Що?

— Він правий, — її голос пролунав як постріл. Я зупинився, лупав очима, наче дурник. Потім таки озирнувся.

А Ганнуся підняла голову, зняла капюшон і прибрала волосся з обличчя. І тут я сам побачив, що це не Ганнуся. Схожа, теж білявка, але не Ганнуся. Дивився на неї і важко дихав, поки в голові аж наче кипіло від думок. Нічого не розумів.

— Не вона! Не вона, — сказав Василь Степанович тихенько і безсило заплакав. У хаті розривалася від плачу Моніка.

— Уляно Гаврилівно, прийміть малу! — наказав я. Кухарка побігла до хати. Я дивився на дівчину. — Хто ти така?

— Де Ганнуся? — встряв Василь Степанович. — Де вона?

— Вона мертва, — несподівано сказала дівчина Я дивився їй в очі, я б помітив, якби вона брехала! Але ні, правду казала.

— Що? Ні! Ні! — знову закричав Василь Степанович, і ноги в нього підігнулися, впав він на землю та завив диким звіром.

— Її вбили. Десь два тижні тому. За те, що вона так і не підкорилася. А ще намагалася втекти. Підмовила одного офіцера, щоб допоміг їй переправитися через кордон. Але офіцер заборгував гроші борделю і розповів про Ганнусю, щоб йому простили борг. Її схопили і вбили при всіх, щоб залякати нас, — дівчина теж заплакала на останніх словах.

Моніка плакала в хаті, Василь Степанович вив на землі, ця дівчина плакала переді мною, а тут ще і песик Жоржа заскавулів, а йому почали підтягувати мої сторожові. Жах якийсь.

— Тихо! — заволав я, і плач із виттям урвався, бо можу я крикнути так, що зрозуміють. — Чому тебе привезли мені? — спитав у дівчини.

— Бо Ганнуся була мертва. А я на неї схожа. Мені зробили зачіску як у неї, трохи підфарбували волосся, дали цей плащ із капюшоном, щоб я могла ховати обличчя. І відправили.

— Чому ти не сказала, що ти не Ганнуся? — питаю я, а Василь Степанович знову виє.

— Я хотіла вибратися звідти. Будь-що. Це був єдиний шанс А Ганнусю все одно не повернути, — вона підійшла до Василя Степановича і присіла поруч. — Вибачте, що розповіла про це.

У мене заболіла голова. Я почувався дурнем Так,