Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Ти вже виправив.

— Ні. Я зроблю це.

Сльози збігають по її щоках. Лів гадки не має, звідки вони взялись. У його блакитних очах читається несподіваний спокій. Він бере її обличчя у свої долоні і цілує її, цілує сльози на її щоках. Його губи ніжно торкаються її шкіри, і в цих дотиках ховаються обіцянки щастя в майбутньому. Він цілує її, доки вони обидва не всміхаються. Вона зовсім не відчуває ніг.

— Я маю йти додому. Завтра прийдуть покупці, — каже вона, неохоче вислизаючи з його обіймів.

Десь там, на іншому кінці міста, стоїть порожнім Скляний будинок. Її все ще не вабить думка про те, щоб повернутися туди. У глибині душі Лів чекає, що він заперечуватиме.

— Ти… ти не хотів би поїхати зі мною? Джейк може переночувати в гостьовій кімнаті. Я покажу йому, як відчиняється й зачиняється дах. Може, зароблю кілька очок на свою користь.

Він відводить очі.

— Не можу, — коротко каже він. А потім додає: — Тобто, я б з радістю. Але…

— Я побачу тебе на вихідних?

— Я маю доглядати Джейка, але… обов’язково. Ми щось вигадаємо.

Схоже, що його думки зайняті чимось іншим. Вона бачить тінь сумніву на його обличчі. «Чи зможемо ми колись пробачити те, як дорого коштували одне одному?» — думає вона і відчуває тремтіння, яке не має жодного стосунку до холоду.

— Я відвезу тебе додому, — каже він. Мить збентеження минає.

У будинку, куди вона повертається, панує тиша. Лів замикає двері, відкладає ключі і проходить на кухню. Звук її кроків лунко розлягається над плиткою підлоги. Важко повірити, що вона пішла звідси лише вранці: здається, ніби ціле життя минуло.

Вона натискає кнопку автовідповідача. Повідомлення від агента з нерухомості. Набундюченим тоном він сповіщає, що наступного дня покупці збираються прислати свого архітектора. Висловлює сподівання, що в неї все гаразд.

Журналіст із невідомого часопису про мистецтво хоче взяти в неї інтерв’ю щодо справи Лефеврів.

Банківський менеджер. Його, на щастя, не торкнувся галас, піднятий у газетах. Чи не могла б вона зателефонувати, як тільки буде зручно, щоб обговорити її ситуацію з перевищенням кредитного ліміту? Це вже третя спроба зв’язатися з нею, наголошує він.

Одне повідомлення від батька, який цілує її. «Керолайн каже: хай усі вони йдуть під три чорти».

Лише зараз Лів чує віддалені ритмічні звуки басу з квартири на нижньому поверсі, стукіт парадних дверей і сміх — типовий звуковий супровід п’ятничного вечора. Це наче нагадування, що десь там світ продовжує обертатись, не озираючись ні на кого, що по той бік цієї дивовижної прірви все одно триває життя.

Вечір затягується. Лів вмикає телевізор, але не знаходить нічого, що бажала б подивитись, тож просто приймає душ і миє голову. Відкладає одяг на наступний день і їсть трохи крекерів із сиром.

Але емоції не вгавають і хаотично шумлять, наче ряд порожніх вішаків у шафі. Попри втому вона не здатна спокійно сидіти і продовжує міряти кроками будинок. Знов і знов відчуває смак його поцілунку на губах, чує його слова. Їй миттєво спадає на думку зателефонувати йому, та коли вона дістає телефон, її руки застигають на кнопках. Зрештою, що вона може йому сказати? «Я лише хотіла почути твій голос».

Лів заходить до гостьової кімнати — бездоганно чистої, порожньої, наче ніхто ніколи тут не жив. Вона обходить кімнату, злегка торкаючись спинок стільців, шухляд. Тиша і порожнеча більше не заспокоюють її. Вона уявляє собі Мо, що пригорнулася до Раніка в переповненому галасливому будинку, як той, з якого вона щойно повернулася.

Нарешті Лів робить собі горнятко чаю і проходить до своєї спальні. Забравшись на середину ліжка, відкидається на подушки й роздивляється Софі в золоченій рамі.

«Потай мені подобалася сама думка про те, щоб володіти картиною, здатною похитнути шлюб».

Що ж, Софі, думає вона, тобі вдалося похитнути значно більше, ніж просто шлюб. Вона дивиться на картину, яку любила майже десять років, і нарешті дозволяє собі згадати той день, коли вони з Девідом придбали її, як милувалися грою її кольорів у білому сяйві під небом Іспанії і бачили в ній відображення свого спільного щастя в майбутньому. Пригадує, як, повернувшись, вони повісили її в цій кімнаті і як вона подовгу роздивлялася картину, гадаючи, що саме спільного з «Дівчиною» бачив у ній Девід, і почуваючись більш вродливою через те, що він це бачив.

«Ти виглядаєш так само, коли…»

Вона згадує день невдовзі після його смерті, коли вона важко підняла голову від заплаканої подушки, і їй здалося, що Софі дивиться просто на неї. Це теж можна пережити, казало обличчя на картині. Можливо, ти ще цього не знаєш. Але ти виживеш.

Ось тільки самій Софі вижити не вдалося.

Лів бореться з відчуттям, що несподівано стискає їй горло.

— Мені шкода, що все це сталося з тобою, — каже вона в мовчазній кімнаті. — Хотіла б я, щоб усе склалося інакше.

Раптовий смуток переповнює Лів, і вона встає, підходить до картини і повертає її до себе зворотним боком, аби більше не бачити цього обличчя. Може, це й добре, що вона покидає цей будинок: ця порожнеча на стіні завжди слугувала б нагадуванням про її поразку. І здається вже майже символічним те, як безслідно зникла сама Софі.

І коли вже Лів готова випустити з рук картину, вона зупиняється.

Результати дослідження, яке вона проводила останні кілька тижнів, лежать тепер скрізь хаотично розкиданою купою паперів. Вона знов продивляється їх, але вже з новою метою, акуратними стосами розкладаючи їх по теках і кожну перев’язуючи еластичною стрічкою. Вона не знає, що робитиме з ними, коли закінчиться судовий розгляд. Нарешті натрапляє на червону теку, яку дав їй Філіпп Бессетт. Прогорнувши ламкі аркуші, вона знаходить ті дві сторінки, які шукала.

Ще раз переглянувши, Лів відносить їх на кухню. Там вона запалює свічку і один за одним підносить аркушики до тремтливого вогню, доки не лишається нічого, крім попелу.

— Ось, Софі, — каже вона. — Хоча б це я для тебе зробила.

А тепер, думає вона, час подбати про Девіда.

33

-Я думав, ти вже не повернешся. Джейк заснув посеред «Найкумедніших домашніх відео Америки», — Ґреґ заходить на кухню босоніж і широко позіхає. — Поставити для тебе похідне ліжко? Запізно вже везти його додому.

— Було б чудово, — каже Пол, майже