Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Першу привязку вона виявила в 1957 році. Ракель Лунде з Ландскруни знайшли мертвою наступного дня після того, як підприємство «V&C Буд» отримало в цих краях багатомільйонне замовлення на будівництво нового центру. За ініціалами «У&С» стояли прізвища «Vanger & Carlén» — Ванґер і Карлен, і підприємство входило до концерну «Ванґер». Місцева газета взяла інтерв’ю у Готфріда Ванґера, котрий приїздив підписувати контракт.

Лісбет пригадала дещо, вичитане нею в пожовклому поліцейському протоколі державного архіву Ландскруни. Ворожка Ракель Лунде за основним фахом була прибиральницею. Працювала вона на «V&С Буд».

Близько сьомої години вечора Мікаель разів десять намагався подзвонити Лісбет і щоразу переконувався, що її мобільний телефон відключено. Їй не хотілося, щоб її відривали від роботи в архіві.

Він тинявся будинком, не знаходячи собі місця. Дістав Хенрікові записи про те, чим займався Мартін у момент зникнення Харієт.

У 1966 році Мартін Ванґер вчився в останньому класі гімназії в Уппсалі.

Уппсала. Лена Андерссон, сімнадцятилітня учениця гімназії. Голову відокремлено від товщі.

Хенрік якось згадував про це, але Мікаелю довелося звернутися до своїх записів, щоб знайти цей фрагмент. Мартін ріс замкнутим хлопчиком. Вони за нього турбувалися. Коли батько потонув, Ізабелла вирішила послати Мартіна, щоб той трохи розвіявся, до Уппсали, де він поселився в Харальда Ванґера.

Харальд і Мартін?

Це здавалося малоймовірним.

Мартінові Ванґеру не вистачило місця в машині, що їхала до Хедестада. Прямуючи на сімейну зустріч, він запізнився на потяг, прибув у другій половині дня і залишився по той бік моста. На острів він приїхав катером тільки після шостої вечора; його зустрічали кілька чоловік, і зокрема сам Хенрік Ванґер. З цієї причини Хенрік помістив Мартіна в самий кінець списку людей, які могли мати відношення до зникнення Харієт.

Мартін Ванґер стверджував, що не зустрічався з Харієт того дня. Він брехав. У Хедестад він тоді приїхав раніше і на Йєрнвегсґатан ніс у ніс зіткнувся зі своєю сестрою.

Мікаель міг документально підтвердити цей факт фотографіями, що пролежали забуті майже сорок років.

Харієт Ванґер побачила брата, і це приголомшило її. Вона поїхала на острів і спробувала поговорити з Хенріком, але пропала, так і не поговоривши з ним.

«Що ти хотіла розповісти? — подумки запитував у неї Мікаель. — Про випадок в Уппсалі? Але Лена Андерссон з Уппсали в твоєму списку не значилася. Ти про це не знала».

У Мікаеля як і раніше щось не складалося. Харієт зникла близько третьої години дня. У цей час Мартін точно був по той бік моста. Його видно на фотографіях з церковного пагорба. Він у принципі не міг завдати удару Харієт на острові. Одного шматочка мозаїки як і раніше бракувало.

Співучасник? Аніта Ванґер?

З архівних матеріалів Лісбет змогла зробити висновок, що становище Готфріда Ванґера в концерні з роками змінювалося. Він народився 1927 року. У двадцятилітньому віці він зустрівся з Ізабеллою, і та відразу завагітніла; Мартін народився в 1948-му, і молодятам, зрозуміло, довелося одружитись.

Коли Годфріду виповнилося двадцять два, Хенрік забрав його до головного офісу концерну. Хлопець був явно талановитий, і на нього покладалися великі надії. У двадцять п’ять він забезпечив собі місце в правлінні, ставши заступником начальника відділу розвитку підприємства, і вважався новою зіркою.

Десь у середині 50-х років його кар’єра зупинилася.

Він запиячив, шлюб з Ізабеллою розпадався, діти, Харієт і Мартін, страждали, і тоді втрутився Хенрік.

Готфрідова кар’єра досягла своєї межі. У 1956 році створили ще одну посаду заступника начальника відділу розвитку, щоб другий заступник робив усю роботу в ті періоди, коли Готфрід пиячитиме і десь пропадатиме.

Проте Готфрід і далі залишався Ванґером і до того ж привабливим і красномовним хлопцем. З 1957 року його діяльність, схоже, зводилася до того, щоб роз’їжджати країною і відкривати фабрики, вирішувати місцеві конфлікти та створювати враження, що керівництво концерну не залишається байдужим до проблем на місцях. Цим воно ніби говорило: «Ми посилаємо одного з наших синів, аби допомогти вам. Ми ставимося до цього серйозно».

Другу прив’язку вона знайшла о пів на сьому. Готфрід Ванґер брав участь у переговорах в Карлстаді, де концерн купував місцеве деревообробне підприємство. Наступного дня фермершу Магду Лувісу Шьоберґ знайшли вбитою.

Буквально за п’ятнадцять хвилин вона виявила третю прив’язку. Уддевалла, 1962 рік. Того ж дня, коли зникла Леа Персон, місцева газета брала інтерв’ю у Готфріда Ванґера з приводу можливості розширення порту.

Трьома годинами пізніше Лісбет Саландер переконалася в тому, що Готфрід Ванґер щонайменше в п’яти із семи випадків був там, де коїлося вбивство, за кілька днів до того або кількома днями пізніше. Їй бракувало інформації про вбивства 1949 і 1954 років. Вона придивилася до його фотографії в одній із статей. Гарний, стрункий чоловік з русявим чубом; він був схожим на Кларка Ґейбла з «Віднесених вітром».

«У 1949 році Готфрідові було двадцять два роки. Перше вбивство сталось удома, в Хедестаді. Ребека Якобссон, секретарка з концерну. Де ви зустрічалися? Що ти їй обіцяв?»

Коли Буділь Ліндґрен хотіла о сьомій годині зачинити архів і йти додому, Лісбет Саландер прошипіла, що вона ще не закінчила. Завідувачка може спокійно йти, хай тільки залишить ключа, щоб Лісбет змогла замкнути. Буділь Ліндґрен, до цього часу вже дуже зла через те, що це дівчисько на неї ричить, зателефонувала Діркові Фруде додому і зажадала вказівок. Фруде відразу сказав, що Лісбет може, якщо захоче, залишатися на всю ніч. Чи не буде фру Ліндґрен така ласкава повідомити охоронцеві офісу, щоб той випустив її, коли вона збереться йти?

Лісбет Саландер прикусила нижню губу. Звичайно, проблема полягала в тому, що Готфрід Ванґер потонув під п’яну руку в 1965 році, тоді як останнє вбивство сталося в Уппсалі в лютому 1966-го. Лісбет задумалася, чи не зробила вона помилку, включивши сімнадцятилітню гімназистку Лену Андерссон у список.

Та потім вирішила, що ні. Почерк, правда, трохи відрізняється, але наявне те ж відсилання до Біблії. Тут має бути взаємозв’язок.

О дев’ятій годині почало смеркати. На вулиці похолодало, замрячив дощик. Мікаель сидів за кухонним столом, постукуючи по ньому пальцями, коли через міст, у бік мису проїхала машина Мартіна Ванґера. Це в якомусь сенсі загострило ситуацію до краю.

Мікаель не знав, що йому робити. В ньому вирувало гаряче бажання запитувати, боротися… Звичайно, це не найрозумніший спосіб дій, якщо вже