Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Стояли тут колись митні ворота, — сказав Візник. — Не раз платив я тут подорожнє, ще як візникував.

— За два дні я з'їв три півпенсових хлібинки, — оголосив Тесля після довгої паузи в розмові. — Дві вчора, а третю — сьогодні, — закінчив він, знову помовчавши.

— А я сьогодні нічого не їв, — сказав Візник. — Охляв — далі нікуди. Ноги болять — страх!

— Хліб у «шпичаку» дають такий твердющий, що без кухля води його й не в'їси, — просвітив мене Тесля. А коли я спитав, що то за «шпичак», він пояснив — Тимчасове відділення. Це, знаєш, таке жаргонне слівце.

Мене вразило, що слово «жаргонний» входить до його лексичного запасу, а запас той, як я переконався за час нашого спілкування, був не з убогих.

Я поцікавився, на що можна розраховувати, коли вдасться потрапити до Попларського робітного дому, і від них обох чимало дізнався. Після холодної купелі при вході дадуть на вечерю шість унцій[32] хліба і «три частки сьорби». «Три частки» означає три чверті пінти, а «сьорба» — це рідке вариво: три кварти вівсянки на три з половиною цеберки окропу.

— Либонь, ще молоко з цукром і срібна ложка! — докинув я.

— Аякже, наставляй рота. Солі, ось цього тобі дадуть, а от ложки — то траплялися мені й такі місця, де їх не дають зовсім. Бери миску та й хлцщи нахильці. Отак-то.

— В Гекні добра сьорба, — сказав Візник.

— О, там сьорба — куди твоє діло, — піддакнув Тесля, і обоє красномовно перезирнулись.

— А в східному Сент-Джорджі мука з водою, — сказав Візник.

Тесля кивнув. Він їх усі перепробував.

— А потім що? — допитувався я.

— А тоді — відправлять просто до ліжка. Розбудять о пів на шосту вранці, встанеш, умиєшся з «ринви», деколи навіть з милом. Потім сніданок, те саме, що й на вечерю: три частки сьорби і хлібець на шість унцій.

— Не все шість унцій, — поправив Візник.

— А так, не все; і не раз такий кислючий, що давишся ним через силу. Коли я попав туди вперше, то не міг їсти ні сьорби, ні хліба, а тепер можу й свою пайку; і від чужої не проти.

— Я б три чужих пайки з'їв. У мене сьогодні й ріски в роті не було.

— А потім що?

— Потім, ти повинен відробити свою норму — надерти чотири фунти клоччя або набити яких тисячу з гаком фунтів каміння. Мене не силують бити каміння; мені, бач, уже за шістдесят. А тебе от постановлять. Ти молодий і дужий.

— Чого я терпіти не можу, — пробурчав Візник, — так це коли тебе запирають у камері клоччя дерти. Чисто тобі тюрма.

— А що, якби переспав у них і відмовився клоччя дерти чи бити каміння і взагалі від усякої роботи?

— Будь певен, другий раз не схоч; посадять тебе в буцигарню, — відповів Тесля. — Не радив би тобі цього робити, хлопче. А тоді обід, — вів він далі. — Вісім унцій хліба, півтори унції сиру і холодна вода. Тоді ти доробляєш свою роботу і дістаєш вечерю, те саме, що й передоднем — три частки сьорби і шість унцій хліба. Тоді — спати, о шостій годині, а вранці тебе відпускають на всі чотири, якщо ти, звісно, виконав свою норму.

Ми давно вже проминули Майленд-род і, перетнувши понурий лабіринт вузьких покручених вуличок, підійшли до Попларського робітного дому. На низькій кам'яній огорожі ми розіслали свої хусточки і позав'язували в них кожен свої земні пожитки, за винятком «жменьки тютюнцю», запханої за шкарпетку.

Повз нас пройшло троє дівчат-робітниць і одна з жалем подивилась на мене; я провів її поглядом, і вона ще озиралася співчутливо в мій бік. Старих вона й не завважила. Боже правий, вона мала жаль до мене, молодого, здорового й дужого, та не мала жалю до двох старих обік мене! Вона молода жінка, а я — молодий хлопець, і ті невиразні статеві поривання, що спонукали її жаліти мене, цілковито знецінювали її співчуття. Жаль до старих — це інше, альтруїстичне почуття, та й двері робітного дому — звичне для старих місце. Тож вона й не виявляла ніякого жалю до них, лише до мене, хто менше за всіх на це заслуговував, якщо взагалі заслуговував. Без шани сходять у домовину сиві діди у славнім місті Лондоні, без шани!

З одного боку дверей теліпалася ручка дзвоника, з другого боку був ґудзик.

— Потягни за ручку, — сказав мені Візник.

І я, як робив це звичайно, рішуче смикнув за ручку.

— Йой! Йой! — скричали обидва злякано в один голос. — Не так дуже!

Я відпустив ручку, і вони з докором подивились на мене, наче я поставив під загрозу їхні шанси на постіль і три частки сьорби. Ніхто не вийшов. На щастя, це був не той дзвоник, і в мене відлягло від серця.

— Натисніть ґудзика, — сказав я Теслі.

— Ні, ні, зачекай трохи, — поквапно втрутився Візник.

З усього цього я зробив висновок, що воротар бідняцького притулку, який одержує платню від семи до дев'яти фунтів на рік, — особа дуже поважна та вибаглива щодо надзвичайно делікатного ставлення до себе з боку злидарів.

Отже, ми перечекали вдесятеро довше, ніж того вимагала пристойність, аж урешті Візник скрадливо наблизив несміливий вказівний палець до ґудзика і натиснув її якомога слабше й коротше. Я бачив людей в агонії чекання, коли йшлося про життя та смерть; та в їхніх обличчях менше було тривожної напруги, ніж у цих двох чоловіків, що чекали на воротаря.

Прийшовши, він ледве зиркнув на нас.

— Вже повно, — сказав він і зачинив двері.

— Ще одна така ніч, — простогнав Тесля. Візник у тьмавому світлі виглядав блідим аж сірим.

Безоглядна добродійність — злочинна, кажуть професійні філантропи. Ну, що ж, хай я буду злочинець.

— Ану, дістаньте свого ножа й ходіть сюди, — сказав я Візникові, тягнучи його в темний завулок.

Він сполохано видивився на мене й відсахнувся. Може, він прийняв мене за новітнього Джека-Патрача, що вибирає свої