Читати книгу - "Орієнталізм"

«Сучасний Середній Схід і Північна Африка не є центром великих культурних досягнень і навряд чи стануть ним у близькому майбутньому. Отже, вивчення цього реґіону та його мов не винагородить себе в тому, що стосується новітньої культури.... Наш реґіон не є центром великої політичної могутності й не має потенціалу ним стати... Середній Схід (меншою мірою Північна Африка) відступає все далі назад у своїй актуальній важливості для Сполучених Штатів (і навіть у тому, що стосується «газетних заголовків» та «проблемної значущості») порівняно з Африкою, Латинською Америкою та Далеким Сходом.... Сучасний Середній Схід, таким чином, має не так багато характеристик, які могли б привабити увагу вчених. Хоча це не зменшує вагомості й інтелектуальної цінності вивчення цих територій і не впливає на якість наукових досліджень, які вчені там здійснюють. Одначе це накладає межі, про які нам слід пам’ятати, на спроможність галузі побільшити число тих, хто в ній навчається і навчає» 105. {374}

Це пророцтво, звичайно, видається нам майже абсолютно хибним; і його цілковита неспроможність вражає нас тим більше, що Берґерові було доручено цю роботу не тільки тому, що він був експертом із проблем новітнього Близького Сходу, а й тому, — як це стає очевидно з висновків звіту, — що його вважали спроможним дати точний прогноз щодо майбутнього політики, з ним пов’язаної.

Невміння Берґера побачити, що Середній Схід мав велике політичне значення, а в своєму потенціалі — велику політичну силу, не було випадковим потьмаренням аналітичних здібностей автора, як на мене. Обидві головні помилки Берґера походять із першого й останнього абзаців, генеалогію яких слід шукати в історії орієнталізму, в тому вигляді, в якому ми її вивчали. В тому, що Берґер говорить про відсутність великих культурних досягнень, і в тому висновку, який він робить про майбутні перспективи вивчення, — що Середній Схід не приваблює уваги вченого, з огляду на внутрішньо притаманні йому вади, — ми маємо майже точне повторення канонічної думки орієнталістів про те, що семіти ніколи не створювали великої культури і що, як часто казав Ренан, семітський світ був надто вбогий, щоб привернути до себе загальну увагу. Більше того, роблячи такі освячені давністю твердження й будучи абсолютно сліпим до того, що мав у себе перед очима, — зрештою, Берґер писав не п’ятдесят років тому, а в період, коли Сполучені Штати вже імпортували близько 10 відсотків своєї нафти з Середнього Сходу, й тоді, коли їхні стратегічні й економічні інвестиції в ці території були неймовірно великими, — Берґер засвідчував центральність своєї позиції як орієнталіста. Бо насправді він говорить, що без таких людей, як він, Середній Схід був би знехтуваний; і що без його ролі посередника й інтерпретатора ніхто ніколи б не зрозумів цього місця, почасти тому, що все, що можна тут зрозуміти, є надзвичайно дивним, і почасти тому, що тільки орієнталіст спроможний витлумачити Схід, а Схід радикально неспроможний самостійно витлумачити себе.

Той факт, що Берґер був не стільки класичним орієнталістом, коли все це писав (він ним не був, і він ним не є), як професійним соціологом, не мінімізує його залежності від орієнталізму та його ідей. Серед цих ідей ми знаходимо специфічно леґітимізовану антипатію до {375} матеріалу, що утворює головну основу, на якій він будує своє дослідження, і свідоме приниження його вартості. І ці ідеї настільки сильно вкоренилися у свідомість Берґера, що затьмарюють реальності, які він має в себе перед очима. А ще більше вражає те, що вони внеможливлюють для нього поставити перед собою запитання, чому, якщо Середній Схід «не є центром великих культурних досягнень», чому він повинен рекомендувати, аби хтось присвятив життя вивченню його культури, як це зробив він. Вчені — більшою мірою, аніж, скажімо, лікарі — вивчають те, що їм до вподоби і що їх цікавить; лише явно перебільшене почуття культурного обов’язку спонукає вченого досліджувати те, про що він не дуже високої думки. Проте саме таке відчуття обов’язку й розвинув у своїх адептах орієнталізм, бо протягом життя багатьох ґенерацій культура в її широкому розумінні посилала орієнталіста на барикади, де він перебував у конфронтації зі Сходом — з його варварськими звичаями, з його ексцентричностями, з його несамовитістю, — і робив усе, щоб утримати його якнайдалі від Заходу.

Згадуючи про Берґера, я хочу навести приклад академічного ставлення до ісламського Сходу, приклад того, як наукова перспектива може підтримувати карикатури, розповсюджені в популярній культурі. Проте Берґер уособлює також найсучаснішу трансформацію, яка відбувається з орієнталізмом: його перетворення з фундаментально філологічної дисципліни та загального неясно вираженого остраху перед Сходом на одну з галузей соціології. Тепер орієнталіст уже не прагне насамперед опанувати езотеричні мови Сходу; натомість він починає як добре навчений соціолог і вже потім «прикладає» свою науку до Сходу (або до чогось іншого). Це специфічно американський внесок у історію орієнталізму, і його можна датувати приблизно періодом, який почався відразу по другій світовій війні, коли Сполучені Штати опинилися на позиціях, нещодавно покинутих Британією і Францією. До цього виняткового моменту американський досвід спілкування зі Сходом був вельми обмежений. Культурні самітники, такі, як Мелвілл, були зацікавлені в ньому; циніки, такі, як Марк Твен, їздили в мандри на Схід і писали про нього; американські трансценденталісти вбачали спорідненість між індійською думкою та {376} їхньою власною; кілька теологів та дослідників Біблії вивчали біблійні орієнтальні мови; мали місце випадкові дипломатичні й воєнні зіткнення з берберськими розбійниками та до них подібними, досить рідкісні морські експедиції на Далекий Схід і, звичайно ж, усюдисуща місіонерська діяльність на Сході. Проте в Сполучених Штатах не було глибоко закоріненої традиції орієнталізму, а отже, там знання про Схід ніколи не зазнавало процесів удосконалення, просіювання та реконструкції, започаткованих у філологічних студіях, як це відбувалося в Європі. До того ж там не було жодного простору для уяви, мабуть, тому, що американський кордон, єдиний значущий кордон у житті цього народу, був кордоном західним. Отже, відразу по закінченні другої світової війни Схід перетворився для Америки не на широку католицьку проблему, як то було століттями в Європі, а на проблему суто адміністративну, предмет політики. На сцену вийшли соціолог та новий експерт, на чиї дещо вужчі плечі зрештою й упала мантія орієнталізму. В свою чергу, як ми ще побачимо, вони зробили в ньому такі зміни, що він став майже невпізнанним. Та хай там як, а новий орієнталіст успадкував від колишніх орієнталістів традиції культурної ворожості і зберіг