Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

оборонитися і водночас захопити в сусіда хоч клаптик території. Коли так, то людям стає тісно. Кожен роздувається, от-от лусне, мучиться, а не живе. А оскільки людям тісно, то вони за всяку ціну силкуються вибороти собі вільне місце. До краю виснажені (самі винні: що посіяли, те пожали), люди винайшли спосіб полегшити свою долю — діти оселюються окремо від батьків. 3агляньте в гірські райони Японії. Там і досі ціла сім’я, цілий рід спить покотом в одній хатині. В ннх або немає індивідуальності, яку треба відстоювати, або є, але вони її не відстоюють. Їм досить того, що мають. А от у цивілізованих народів вважається невигідним, якщо ні батьки, ні діти не мають змоги робити того, що їм забагнеться, і тому, заради обопільного спокою, діти відокремлюються від батьків. У більш цивілізованій Європі ця система закріпилася раніше, ніж в Японії. Якщо іноді батьки живуть з дітьми під одним дахом, то син позичає у батька гроші під відсотки і платить за утримання. Такий похвальний звичай усталився тому, що батьки поважають у своїх дітях індивідуальність. Цей звичай обов’язково, рано чи пізно, треба запровадити в Японії. Родичі розцуралися вже давно, батьки відокремлюються від дітей на наших очах. Але людина не заживе вільно, поки не відокремиться ще від чогось. Адже її повага до розвитку своєї особистості, розвитку, що його дочасу вдавалося стримувати, зростатиме як на дріжджах. Але ж досі вже розлучилися батьки і діти, брати і сестри. Значить, доведеться подружжю розлучатпся. В наш час подружжям вважають жінку й чоловіка, що живуть разом під одним дахом. Але це — помилкове визначення. Щоб бути подружжям, потрібна гармонія характерів. 3а давніх часів ніхто не скаржився, що такої гармонії немає. Тоді казали: «Два тіла, одна душа». На перший погляд здавалося — ось чоловік і жінка, їх двоє, а насправді був лише один. Тож і по смерті вірна подружня пара оберталася в одного трупа. Ото була дикість! Тепер таке неможливе. Чоловік — це чоловік, а жінка — це жінка. Жінка приходить у дім чоловіка підстрижена по-європейському, в спідничці, загартувавши у школі свою індивідуальність, як крицю. Ясна річ, вона вже не може стати такою, якою хотів би її бачити чоловік. Бо якби вона стала такою, як заманеться чоловікові, люди сказали б, що то не жінка, а лялька. Чим розумніша жінка, тим страхітливіших розмірів досягає її індивідуальність. Чим більше вона розвинута, тим менше відповідає чоловіковому характеру. А коли так, то, природно, між чоловіком і жінкою виникають чвари. Отож, якщо жінку величають розумною, знайте: від світання до смеркання вона не дає чоловікові вільно дихнути. І цього горя було б досить. Але ні, чоловіки одружуються з так званими зразковимиІ жінками, і кількість жертв збільшується. Чоловіка і жінку розділяє така сама межа, як олію і воду. Ще добре, коли лінія розділу залишається горизонтальною. А от коли олія вступає в реакцію э водою, оселя нашого подружжя несамовито здригається, як під час землетрусу. Отоді люди починають розуміти, що спільне життя — неможливе…

— І подружжя будуть розлучатися? Це мене турбує, — сказав Канґецу-кун.

— Аякже, будуть. Усі подружжя на світі розлучаться. А тих, хто далі житиме під одним дахом, не будуть мати за подружжя.

— Значить, і мене віднесуть до цієї категорії? — нарешті занепокоївся Канґецу-кун своїм подружнім життям.

— Маєш щастя, що ти народився в епоху Мейдзі. А я віднині зостануся нежонатим, бо я розумом наперед збагнув суспільні тенденції майбутнього. Дехто базікає, що винне в цьому нещасне кохання. От жалюгідні короткозорі дурні! Та годі про них. Слухайте далі. І тоді з неба зійде філософ і проголосить нечувану істину: «Людина — тварина-індивідуаліст. Знищити індивідуальність означає знищити людину. Якщо хочемо зберегти значущість людини, треба за всяку ціну зберегти і розвинути її особистість. Шлюб — протиприродний дикунський звичай, жертвою якого мимоволі стає людина. Не дивина, що він існував в епоху безпросвітньої темряви, коли людська особистість перебувала в застої. А от у нашу цивілізовану епоху дотримуватися цього шкідливого пережитку — страшна помилка. В наші дні, коли культура досягла вершин свого розвитку, нема причин, які спонукали б двох індивідуумів до надмірно глибокої дружби. А проте неосвічені молодики і дівулі, перебуваючи в полоні гpубоі пристрасті, розбещевиям і потяrом до фізичної насолоди підривають людську етику і мораль. Заради людства, заради цивілізації, заради охорони індивідуальності ми повинні всіма силами боротися проти цього варварського звичаю…»

— Сенсей, я абсолютво проти вашої теоріі,- рішуче заявив Тофу-кун і лясвув руками по колінах. — Я вважаю, що немає на світі нічого дорогоцінвішого за любов і красу. Вони — наша розрада, наша надія, наше щастя. Вони витончують наші почуття, облагороднюють характер, виховують душевну чуйність. А тому не забуваймо про любов і красу, де б ми не народилися. Ті почуття виявляються в нашому житті, любов — у подружніх стосунках, кpaca — в поезії і музиці. А тому я думаю, що поки існують на землі люди, подружнє життя і мистецтво не зникнуть.

— Якби так сталося! А ти хіба не чув, що філософ сказав? Мистецтво зникне. І тобі доведеться змиритись. Мистецтву судилася така сама доля, що й подружньому життю. Розвиток особистості означає свободу особистості. А свобода особистості означає: «Я — це я, а ти - це ти». Хіба за таких обставив може існувати мистецтво? Адже воно буйно розквітає лише тоді, коли між митцями і прихильниками їхніх творів існує духовна спільність. Хоч би скільки ти пишався своїми віршами в новому стилі, а як ніхто ними не зацікавиться, то, пробач на слові, ти будеш одним-однісіньким їхнім читачем. Хоч скільки напиши «Любовних пісень» — ніщо не поможе. Тебе радо читає цілий світ лише тому, що ти мав щастя народитися в епоху Мейдзі…

- Я б не сказав, що дуже читають.

— Якщо навіть тепер не читають, то в майбутньому, коли той великий філософ зійде на землю і проповідуватиме теорію, спрямовану проти одружевия, в тебе не залишиться жодного читача. Не думай, що тільки тебе не читатимуть. У кожної людини тоді будуть свої, відмінні від інших, смаки, тож чужа поезія її не привабить. До речі, вже тепер в Англії помітна така тенденція. От хоч би романи Мередіта [209] і Джеймса, письменників з найяскравішою індивідуальністю. Ви гадаєте, їх читають? Аж ніяк. Тут нічого не врадиш. Адже вони мали б зацікавити лише тих читачів, що їх характер відповідає особливостям твору. Ця тенденція поступово досягне такого розмаху, що