Читати книгу - "Сини змієногої богині"

– Невже той скіф був… астрономом?

– Не думаю. Не було у скіфів таких звань. А ось звіздарем він міг бути. Тим, хто займається ворожінням по планетах і зірках. Вважається, що доля людини залежить від руху планет і зірок. Особливо цим захоплювалися у всі віки й тисячоліття на Сході, а скіфи там були, тож і набралися знань від тамтешніх ворожеїв та звіздарів. І на золотій платівці був зображений саме такий звіздар-віщун. Який ворожив по зорях, знався на зоряному небі. Очевидно, він ворожив як по Малій Ведмедиці, так і по Полярній зірці – ось чому вони були на персональній платівці звіздаря. Тепер я думаю, що скіф на платівці – то якийсь конкретний скіфський звіздар, і був він зображений з портретною схожістю. То, врешті-решт, була його візитна картка.

– Але ж не виключено, що скіфи в степах просто орієнтувалися по зорях? Хоча б по тій же Полярній зірці розпізнавали сторони світу. Тому й знали зоряне небо.

– І така думка не виключена, – погодився Геннадій Олефірович. – Але це теж відкриття і підтвердження того, що скіфи зналися на зоряному небі. Більше того – орієнтувалися по зорях. Мала Ведмедиця у скіфів якось звалася по-іншому, по їхньому (може, й сузір’я Лосів чи Оленів), але я певен – чуття мене ще ніколи не підводило, – на платівці зображено саме звіздаря, ворожбита їхнього, який віщував своїм співвітчизникам долі по зорях. В цьому й полягала цінність знайденої мною платівки. І я став першовідкривачем цього, так би мовити, автором знахідки. А тому й почувався на сьомому небі. Студент, перша самостійна розкопка і така знахідка!

А далі… Далі я припустився непоправимої похибки. Розуміючи, яке відкриття потрапило мені до рук – скіфи знаються на зоряному небі. Вони – зорепоклонники! У скіфів були свої звіздарі, такі собі астрологи, і я поласився… Вирішив до пори до часу нікому не показувати свою знахідку, а самому, все вивчивши, написати для наукового журналу чи збірника статтю. На тему: скіфи і астрономія. Ні більше, ні менше! Тому й приховав – каюся! – золоту платівку. А ось золоті бляшки, знайдені в грабіжницькій норі, здав своєму керівнику. Як годиться. Платівку сунув до кишені, не обмовившись про неї і словом. Боявся, що першість знайдення платівки буде приписана (таке часто трапляється) керівнику експедиції. А він… відомий вчений-скіфолог, академік. А хто я? Без року тиждень як студент.

Одне слово, я повірив, що Полярна зірка із скіфської платівки стане моєю щасливою зорею, уведе мене в науку.

Мешкав я у ближньому селі, в однієї селянки наймав кімнатку. Там – попереду була ніч – і гадав дослідити платівку. Проте був таким стомленим – цілий день на розкопках під пекучим південним сонцем, – що незчувся, коли й заснув. А платівку необачно поклав на стільник біля свого ліжка. Власне, заснувши, необачно її там залишив… Вранці, коли проснувся, платівки не було. Скільки я не шукав її в кімнаті, під ліжком, всюди-всюди – марно. Як лизень її злизав! Як хап її хапонув! Дворукий! У мене все обірвалося в грудях. Я до хазяйки: так і так, сталася пропажа… А треба вам сказати, що в хазяйки було п’ятеро хлопців – від року до десяти. Один одного розбишакуватіші, така собі ватага малолітніх шибайголів, які ні перед чим не зупинялися. Галайстра, явно злодійкувата. Хлопці, – я потім дізнався – мали славу злодюжок у селі, обчищали садки й городи, заскакували й до незапертих хат… Ясно, що зникнення золотої платівки – їхніх рук справа. Та й хто з малих не спокуситься золотою цяцькою – діти є діти… Та ледве я заїкнувся, чи діти не прихопили бува на стільці «одну пластиночку блискучу», як ті шибайголови здійняли несусвітнє ревище. Що вони ні сном ні духом… А не пійманий, як відомо, не злодій. Хазяйка накинулась на мене, кричала, що її синочки чесні (вигукувала: «чеснюги!»), нічого не крадуть, що то я сам… украв платівку. Ту «цяцьку блискучу». Виходить, у самого себе… Кінчилось тим, що вона виштовхала мене з хати і викинула на вулицю мої речі…

До кого апелювати? Іти в сільраду? Але чим я доведу, що в мене була золота платівка? Та й потім… Факт, що я утаїв знахідку, стане відомим моєму начальству, і мене… Я боявся, що мене виженуть з вузу… А так хотілося вчитися…

– Ет! – зрештою оповідач махнув рукою. – Що тепер розказувати. Діло давнє…

І вмовк.

На кльов все ще не було й знаку, хоч час уже був чи не третіх півнів. Хвилі все так само ритмічно погойдували човен і небо все так само було повне зоряного блиску… І все так само над нами у зеніті нічного неба сяяла Полярна зірка.

– Золота платівка так і не знайшлася, – дивлячись на непорушні донки, зітхнув Геннадій Олефірович. – Досі не можу собі пробачити… І ніколи не пробачу! Що утаїв знахідку, приніс її – дорогоцінність – до сільської хати, повної злодійкуватих хлопчаків. Малі шибайголови (а вони всюди нишпорили) і загледіли, як я заснув, на стільці блискучу цяцьку… Де вони її поділи, чи хто з дорослих у них відібрав і продав як золотий лом – хто тепер скаже? Вперше ту платівку з могили викрали злодії, але загубили її в грабіжницькому лазі, вона вціліла і тисячі років зберігалася в землі… Мабуть, доля тоді послала їй шанс уціліти. І вона вціліла, аж доки я її не знайшов. І, по суті, теж викрав, привласнивши знахідку, утаївши її, але вдруге доля не була до неї прихильною. Вдруге її вкрали і назавжди. І виною тому був я – тож і не можу собі пробачити такого. Про платівку я так нікому й не сказав нічого. Спершу