Читати книгу - "Брати-віталійці"

А в царстві тут постав розгардіяш;

Старе й мале бунтує;

свари, чвари,

Гризня, різня, грабунки і пожари.

Міста повстали на міста,

А на дворянство чернь проста,

В мирян з попами ворожнеча,

Усюди розбрат, колотнеча,

Розбій, убивство, бешкет у церквах;

Купці й мандрівці гинуть на шляхах.

Усяке тут за зброю узялося,

Бо жить — бороться… Так воно і йшлося.

Панували брехня, жадоба й жорстокість.

Папа римський заправляв країнами Заходу. Вогнем і мечем намагався він вберегти свою владу над світом.

Свята інквізиція спалювала й колесувала по всій Європі скептиків, відступників, єретиків, стинала їм голови, нищила тих, хто зважувався на сумнів у непомильності папи. Темну фанатичну юрбу нацьковували на «відьом» та «жидів». Приречених кидали у вогнища, а їхнім майном поживлялась церковна верхівка.

Ченці, що колись із гордістю ходили в бідних та безкорисливих, розбагатіли і запишались. Їм належали найкращі лани та ліси, і розкішшю їхні монастирі не поступалися перед князівськими замками.

Високі духовні сановники розтринькували добро не згірше за світських магнатів. А народ — селяни й городяни — платив податки, щоб побільшувати могуть і багатство церкви.

Дворяни теж не пасли задніх. Князі та лицарі вдиралися в села й грабували. Вони вбивали купців на торгових трактах, заскакували в квітучі міста, спалювали їх та мордували мешканців. І все задля зиску. Родовиті нероби в гонитві за грошима не гребували нічим — за золото ладні були продати і рідного батька. «Бравий лицар» Конрад фон Урах[2] віддав абатові фон Лорху за три фунти гелерів двох своїх сестер, Агнес і Магліт!

Аби захистити своє розбійницьке право, шляхта творила таємні суди. Хто виступав проти її волі, тому виносили вирок: смерть од меча.

У той похмурий час, майже шістсот літ тому, напровесні 1369 року, битим шляхом від Шверіна до Вісмара брело двоє дивних, разюче несхожих між собою людей: цибатий, згорблений єврей з великим коробом за спиною і стрункий парубчак з палицею через плече, на якій гойдався клунок з пожитками. На худому дрібному обличчі старого єврея випиналось підборіддя, з якого вилася патлата борода. Довге, зачесане поверх вух волосся жужмом спадало йому на рамена; здавалося, з його голови вив’юнюються темні гадюки. В руці у нього був товстенний ціпок, на який він щокрок опирався і який іноді правив за зброю.

Одежу євреєві, певно, подарували селяни: куртка була з домашнього полотна, з такого ж краму й полатані штани, що теліпались на ньому. Мабуть, їхній колишній власник був огрядніший. Взутий дід був у незугарні, але міцно уплетені личаки.

Одяг на його молодому супутникові — нехитра куртка, сірі штани, пласкі личаки, — як і вилицювате сильне обличчя, виказували в ньому селянина. Хіба що погляд, одвертий і сміливий, відрізняв його від затурканих, покірних селян. Біляве волосся рівними пасмами спадало йому на шию, а спереду звисало аж на брови.

Мандрівний крамар Йозеф уже в перші хвилини знайомства довідався, що його супутник, безпритульний сирота, працював, де щастило, в селян, а оце йде в гавань найматися в моряки.

Спершу товариство старого й надто балакучого єврея було не до вподоби Клаусові. Та коли хлопець побачив, як радо вітають крамаря селяни, як для кожного він знаходить ласкаве слово та доброзичливу пораду, а ще коли вгледів, що дід не тільки не дбає про вигоду, але й допомагає за спасибі, — неприязнь у нього відлягла.

Йозеф був живою газетою. Із села в село, із уст в уста передавав він останні новини. Знав дід про все, що тільки діялось у світі, а коли новин бракувало, не довго думаючи, вигадував їх. Його допитливим слухачам ніколи й на гадку не спадало не повірити йому. Ото вибухне війна під Альпами чи десь в іншому місці — він неодмінно знає про неї. Про обрання нового папи в Римі старий розповідав так, наче й сам