Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Але в кількісного пом’якшення є й темніший бік. Коли процентні ставки низькі, банки платять майже нульові відсотки на депозити і збільшують комісії, що стягуються з вкладників. Низькі депозитні ставки та високі комісії зменшують кількість вкладників. На свої заощадження вони не можуть отримати й половини процентного пункту. Так, ставка на іпотеку теж знизилася, але нетто-ефект «висмоктав» доходи споживачів. Ось цитата зі звіту Credit Suisse:

Побічний ефект політики ФРС із підтримання майже нульової процентної ставки — колапс приватних процентних доходів за останні кілька років. Зниження процентних доходів насправді перевищує суми заощаджень на обслуговування боргу. На графіку 2 наведено порівняння динаміки витрат домогосподарств на обслуговування боргів та персональні процентні доходи. Ці обидва агреговані показники досягли пікового рівня 1,4 трлн доларів США приблизно в той самий час — у середині 2008 року. Наш аналіз показників ФРС показав, що загальні витрати на обслуговування боргів (зокрема іпотечні витрати та витрати на обслуговування споживчих кредитів) впали на 206 млрд доларів порівняно з піковим рівнем. Скорочення величини процентних доходів від піку становило приблизно 407 млрд доларів, що понад удвічі перевищує переваги, отримані від зменшення витрат на обслуговування боргу (Credit Suisse, 21 листопада 2011 року, Economics Research358).

Це питання краще розглянути в ретроспективі. Пам’ятаєте фіскальні стимули президента Обами? Вони дорівнювали приблизно 400 млрд доларів на рік протягом двох років — майже 3 % від ВВП. Тривали суперечки щодо того, чи це «спрацювало». Лише божевільні не вірять, що це врятувало американців від ще гіршої рецесії, ніж та, яка справді була. Політика нульових процентних ставок в економіці зменшує агрегований попит на величину, що дорівнює половині стимулів Обами. І не тільки впродовж двох років — це триває постійно, поки ФРС проводить політику ZIRP.

Виходить, кількісне пом’якшення мало стимулювати економіку завдяки стягненню 1,5 % ВВП щороку?

Вивчення досвіду Японії (яка два останні десятиліття експериментувала із ZIRP) засвідчує, що дуже низькі ставки зменшують попит більше, ніж його створюють. ФРС сплутала педалі газу та гальм: кількісне пом’якшення тиснуло на гальма, хоча у ФРС гадали, що додають економіці «газу». Це не означає, що кількісне пом’якшення — погана політика (багато MMTійників весь час захищають політику низьких процентних ставок), але ми повинні розуміти, що саме ці заходи не стимулювали економіку. (Див. також hppt://moslereconomics.com/2012/12/27/fed-qe-extracts-record-interest-income-from-the-conomy/).

З одного боку, підхід MMT описовий: він пояснює, як працюють суверенні валюти. Коли ми говоримо, що уряд здійснює видатки «натисканням на клавіші» і що в емітента суверенної валюти вона не закінчується, — ми описуємо. Описуємо й тоді, коли стверджуємо, що суверенні уряди не позичають власної валюти. Чи наводимо нашу класифікацію продажу облігацій як частини монетарної політики, що допомагає центральним банкам досягти цільового рівня процентних ставок. Або ж наголошуємо, що плаваючий обмінний курс дає урядові найширший простір для економічної політики.

Функціональні фінанси формулюють приписи-пропозиції для економічної політики. Згідно з ними суверенна держава для досягнення повної зайнятості повинна використовувати фіскальну та монетарну політику. На думку Лернера, це робиться, по-перше, шляхом встановлення правильного рівня державного бюджету (коли в економіці безробіття, слід більше витрачати та менше оподатковувати) і, по-друге, завдяки підтриманню на правильному рівні процентної ставки. Це не дуже радикальні пропозиції. Їх використали кейнсіанці після Другої світової війни. І, як ми вже зазначали, їх прийняв навіть Мілтон Фрідман, який сформулював власну версію функціональних фінансів.

Однак початкові пропозиції Лернера були розроблені в економічному середовищі з низькою інфляцією, коли найбільше він переймався тим, як не повернутися до дефляції 30-х років ХХ століття. Пізніше, коли інфляція «нагадала про себе» в 60-х роках, Лернера занепокоїла цінова стабільність. Він розширив свої пропозиції щодо економічної політики, які полягали в різних типах контролю за цінами та зарплатами. Ми не обговорювали це в посібнику, але дещо схожу форму контролю спробував застосувати у США президент Ніксон на початку 1970-х років. Працював такий контроль чи ні — питання суперечливе, але він поступився місцем жорсткій економії за часів президента Картера, яка була застосована для боротьби з двозначною інфляцією. І з кінця 70-х років більшість країн почали постійно використовувати для цього жорстку монетарну та фіскальну політику.

Уряд мусить припинити прикидатися, ніби підтримує повну зайнятість. Справді, безробіття стало інструментом досягнення цінової стабільності. І навіть гірше, коли прихильники «традиційних поглядів» почали стверджувати, що центральні банки повинні дотримуватися тільки цінової стабільності, фіскальна політика повністю деградувала. Усі забули про Лернерів підхід «керівного керма». Результатом було типово високе безробіття й сповільнене економічне зростання. У Сполучених Штатах процвітала бідність та нерівність. У всьому світі серйозне безробіття було проблемою навіть під час економічного зростання.

У попередньому розділі ми розглянули альтернативні стратегії створення робочих місць без інфляційного тиску (програми «Гарантована зайнятість» та «Роботодавець останньої інстанції»). Ми обґрунтували, що, оскільки ці програми працевлаштовують людей з «нижчих щаблів» суспільства й діють за принципом буферного залишку та мінімального рівня зарплат, вони не мають тих хиб, що властиві потенційно інфляційним заходам стимулювання через «накачування» внутрішнього попиту. Від зменшення податків чи збільшення видатків користь зазвичай одержують відносно заможні громадяни, а сподівання, що робочі місця «перепадуть» безробітним та бідним, — переважно марні. Натомість програми ГЗ / РОІ відразу призначені для бідних, щоб витягти їх із бідності.

Серед MMTійників були дебати, чи включати пропозиції програм ГЗ / РОІ до MMT. Дехто стверджує, що MMT має залишатися суто описовою і не пропонувати жодних рекомендацій. Інші кажуть, що ці програми були частиною MMT від самого початку.

З погляду лише фактів останнє твердження слушне. Ті з нас, хто почав розвивати MMT двадцять років тому, з перших днів включав у неї програми зі створення робочих місць. Також ми вважаємо, що суверена валюта потребує «якоря», а коли в ГЗ / РОІ встановлюється базова зарплата, ці програми самі стають цим якорем. Певною мірою вартість валюти визначається кількістю робочої сили, яку вона може найняти. Якщо, наприклад, погодинна мінімальна ставка зарплати в програмі зі створення робочих місць визначена на рівні 15 доларів, то ми знаємо що за 15 доларів можна купити годину праці. Доки зарплата лишається сталою і доки в програмі є працівники, роботодавець із недержавного сектору може «переманювати» працівників із програм за плату, яка на кілька центів вища за плату в програмі.

На нашу думку, такий монетарний якір дієвіший за унцію золота, якою начебто «підкріплено» валюту. Резервний запас робочої сили ефективніший для стабілізації економіки, ніж резерви золота, тому що праця — складник виробництва всіх товарів та послуг. Крім того, дохід працівника — це найважливіше джерело попиту на кінцевий продукт споживання. Тож запроваження економіки з повною зайнятістю та порівняно сталими зарплатами в програмах надання робочих місць допоможе стабілізувати не лише споживчі витрати та дохід домогосподарств, а й зарплати і, відповідно, ціни.

Стефані Келтон використала цю аналогію. Мілтон Фрідман просував свою версію «кількісної теорії грошей» під назвою