Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

І я вже напевне знаю, що ніколи не спущуся по тих сутінних сходиках, де пахло клеєм та папером, і не зможу розчинити оббитих бляхою дверей, і жінка на прийомі-видачі не підхопиться послужливо і не побіжить у глибину загадкових сутеренів, де вовтузяться, щось роблячи, чоловіки у хвартухах, де вариться клей, де нарізається дерматин, картон, та й самі книги наново обрізаються, щоб зчесати із себе ветху труху, в яку поступово починають перетворюватись. І я починаю помаленьку розуміти: чому в мені оживає оте дивне почуття вини. Очевидно, розгадка десь тут поруч, у системі отих виривкових спалахів-марень, чи пригадувань, чи виджень, котрі виникають незалежно від моєї волі, бо насправді не я їх кличу, а вони мене. І що найбільше вражає: повертаюся туди, в минуле, все частіше, бо воно невідь-чому злегка непокоїть: щось треба вдіяти, щось учинити, а може, зрозуміти раніше незбагнене, але навіщо це мені потрібно, коли ніхто до того не спонукає? "Досить лежати, вставай, ледарю!" — люто кажу собі і встаю так різко, що аж голова завертом іде. Полиці з книгами, які прочитав, а більшість таки ні, вигинаються і стають, ніби нутрощі дивної істоти, власне хребтом і ребрами її, і я перебуваю в тому нутрі, проковтнутий цим днем, і цими думками, і нікому не потрібними гризотами, бо таки справді маю щось учинити. "Щось учинити, — кажу собі, — ступаючи непевного крока, — але що?" Зрештою, все стає на свої місця, і я важко йду, аж повискує під ногами паркет, і скерунок у мене певний: до того тихого листяного шелесту-шепоту на кухні. Назустріч вискакує трохи перестрашена дружина: "Що, дитина прокинулася?" — питає вона, але я позіхаю їй назустріч, начебто змій із давньої дитячої казки, котрий заповзявся її ковтнути.

— Ну, милий, — манірно каже моя дружина. — Міг хоч би рукою затулитися.

— А що, смердить? — нечемно запитую я.

— Ну, я цього не сказала б, — дипломатично викручується жінка. — Але приємного мало…

Усе це, що тут, може, й хаотично описую, уривки мого життя. Можу признатися в одному своєму гріху: довгий час функціоную безподієво на рівні рослини: виконую ті чи інші функції, роблю те, що належить, допомагаю дружині в господарстві, дивлюся за дитиною, одне слово, перебуваю у звичайному житейському плині, тоді, можна сказати, мій мозок спить. Та це до часу, бо надходять дні, як оцей, що описується зараз, цей день також уже давно тінь, але він прийшов, і мушу його відбути, і все в мене зламується і скривлюється, ніби в кривому дзеркалі, і я потрапляю у своєрідне задзеркалля, котре часом має стосунок і до неживих людей, і вони оживають, і переступають раму, і входять у мій перекривлений день; відтак прокидається мій мозок і починає сукати сиву нитку, що сплітає візерунка конче мені потрібної думки, і поки той візерунок не з’явиться, не можу заспокоїтись, адже коли заспокоюся, то знову можу поринути в сірий потік днів, як я називаю б е з н і ч о г о, коли і я сам, і все, що зі мною діється (таки діється, а не відбувається, бо тоді нічого не відбувається), знову стає звичайним житейським плином. Саме в отакі скривлені дні я найчастіше сідав до столу й намагався записати те, що зі мною діється, і це чиню не для того, щоб витворити якесь оповідання чи щось близьке до красного письменства, а щоб допомогти собі з’явити того чи іншого мислительного візерунка, отже, хочу щось у цьому світі зрозуміти. Оці хаотичні й по-мистецькому не організовані записи й складалися до однієї папки, яку я розчиняю тільки тоді, коли мені припікає. І от зараз, під кінець тисячоліття, коли давно вигибли великі імітатори, коли й життя непомірно змінилося, коли по телевізору показують або дурні російські, або більш вишукані, але не менш дурні американські фільми, я ті фільми інколи пильно дивлюсь, особливо такі, де говориться, (а американці люблять такі теми) про медичні чи космічні експерименти над людиною, тож вона, людина та, випадає із числа пересічно-звичайних і чинить якісь страшні речі: вбивства, знищення, намагання розладнати світ. Відтак з’являється нещадний і невмолимий супермен і знищує ту штучно витворену потвору. Так-от, ті фільми мене цікавлять тільки з одного боку: не раз думається, що таким штучно витвореним є у цьому світі я, навіть назву дібрав відповідну: к о л а п с о ї д. Отже, я людина-колапсоїд, і то з простої причини: великі імітатори намагалися вбити і перетворити в солончаки всі мої святощі: батьківський дім, логіку життя та існування моїх батьків, долинку із джерелом та квітами "мило", школу, яка мала б навчити мене бути добрим і розумним у світі, а натомість робила з мене ґвинтика, відтак усе живе довкола мене спалювалося, бо навіть родина моя, народжена дитина, дружина, навіть захоплення мої — все існувало не на справжньому рівні, а на рівні імітацій. Ось чому я колапсоїд, а раз такий я створений, то й мушу творити певне суспільне зло, а коли так, то мене, можливо, треба знищити, як тих штучно витворених людей-потвор в американських фільмах. Але я продовжую жити, бо, здається, хочу і вмію ховатись у собі, приховувати свою колапсоїдну суть, хоча навколо мене витворилося аж стільки солончаків, що чую на обличчі подих пустелі, гарячий, сухий, безплідний. І йду, заплющивши очі, в ту пустелю, бо вона вабить мене, йду в систему своїх колапсів, які живлять мене, але назагал я цілком марна й не потрібна світу істота, якесь дивне зіпсоване людське "я"; і коли б не було отих приступів просвітлення, що розкривають переді мною дзеркало і велять виступити з нього тому, що було в моєму житті справді живим, то я давно став би мертвою душею цього світу, саме тією мертвою душею, що колись непомірно вжахнула Миколу Гоголя. Та мене рятує тонка нитка з бабиного літа, яка несподівано починає снуватися із мого писка, адже я людина-павук, котрий безшумно летить у царство наступаючих солончаків…

Син моєї жінки і того завзятого мотицикліста, в котрого замість живого серця було вставлено мотора і в кого замість крові тік по жилах бензин, котрий і згорів через це, так-от, його нащадок любить виходити на балкона, вмикає, щоб було не дуже голосно, транзистора (власне, він волів би, аби було голосно, але ми це йому заборонили) і стоїть у хвилях скаківливої й деренчливої музики, монотонно похитуючи головою. Може стояти так годину, й півтори, і дві, і це часом мене непомірно дратує. Бо він тоді, як коняка: в голові дивне сплетіння мідного дроту, і по тому дроту пульсують електричні сигнали — коротенькі енергетичні спалахи — впереміж із порожнечею, тобто темними паузами. До нього годі в такі хвилі підключати якісь генератори — енергії вони не дадуть. Її в сина моєї жінки ще менше, як у мене, бо в мене є все-таки робочий тиждень, бо я виконую безліч необхідної буденної роботи, бо я, попри свою колапсоїдність, маю хвилини високого просвітлення, і до мене приходить оте не раз згадане, але не завжди збагненне почуття вини за те, що я ніхто, отже, хоч робота не гріє мене, але й ледачим не назвеш; тут же випадок цілком інший: він стоїть на балконі й похитує головою, і від ідіотичної, як на мій смак, музики та й від того дроту, так дивно скрученого в його голові, очі має нерозумні й каламутні, і тільки коли проходить під балконом хтось із його ровесників, він оживає на мить, горлає хрипко привітання, для всіх однакове — хлопець там чи дівчина, і ті його ровесники, проходячи під балконом, горлають йому привітання у відповідь. Він же стоїть і стоїть, помахує головою, окутаний із ніг до голови дротом, музика гучить і гучить, а очі ніби покриваються целулоїдною плівкою.

Ми сидимо з дружиною самі в квартирі: теща пішла гуляти з малою, і я намагаюся оформити оці мої відчування у слова, тобто хочу, щоб дружина поділила зі мною мою тривогу.

— Не роби із себе старого буркотуна, — мирно каже дружина. — Молоді мають жити своїм життям і своїми захопленнями.

І вона, здається, має рацію. Але щось мене все-таки невдоволить:

— Але подивися на нього: це ж не людина, а людиноїд, — прорікаю, зворушуючись, я.

— Коли відчуваєш неприязнь до молодших, — категорично каже дружина, — це вже старість.

Логіка в неї своя, і я намагаюся її збагнути. Вона не продиктована холодним розважком, а емоційною наладнаністю: все-таки її син — продукт кохання, можливо, навіть справжнього, а окрім того, жінка, за своєю природою, приймає те, чого не може збороти. Водночас бачить старість як відречення від життя, хоч це не завжди буває так, принаймні про це свідчить історія моїх батьків. Отже, ми з дружиною навіть у такому обмеженому полі, в якому протекла наша коротка розмова, перебуваємо не на одній колії, а на цілком різнобіжних. Тим-то подумалося, що від якогось часу я перестав шукати собі друзів чи принаймні навертатися до старих, з якими можна, ходячи вулицею чи парком або засідаючи за чаркою чи кухлем пива, розв’язати капшучка зі словами і шелестіти, шелестіти десь так, як погідно і з взаєморозумінням шелестіла недавно моя жінка зі своєю матір’ю. Можливо, зараз це мені необхідно, бо дзеркало відчинилось, і почали визрівати якісь слова — їх я хочу, правда, ще знайти, а відтак висловити, але саме ті, котрі не пливуть із горішніх шарів мозку, а таки з нутра, щоб про все, що зараз відчуваю чи напіввідчуваю, можна було висловитися точно і безперечно. Це нелегке завдання, адже генератор, приставлений до мене, навіть у хвилини таких прояснень дав би тільки блідий струм, і це було б, як квіти у вазонах, що їх забувають учасно полити. Ті ж слова, із нутра, мають просочитися із горішнього пласта мозку, а то не просто фільтри, а хмара, а може, крижана поверхня, де вони блукають і ковзаються, а може, й замерзають, адже нікому не дано, крім рекордсменів, стрибнути вище за себе. Я ж живу за спонуками, яких більше чи менше, і в мені не засвічується, як вогонь небесних ламп, святе одкровення, а з’являється безсилля, а безсилля — це і є солончак чи колапс, яких чим більше живу, тим більше залишаю за собою. Отож мій генератор працює ледве-ледь і не витворює кола вогню, а хіба кволо освічує і розсіює темряву мене самого, вигаданого отого колапсоїда. Може, тому так натужно хапаюся за видива з минулого, хоч би за ту долинку з осокорами чи за згадку про зруйновані книги, купу старих листків, що їх приносив батькові Янишевський, але не я, не я можу і вмію знову повернути їм вигляд тугої і шелесткої книжки.