Читати книгу - "Мотря"

Але Кочубеїха не приїхала. Вона вперто трималася свого: не поступитися Мазепі і воювати з ним до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням гетьмана і засланням його десь у далека Сибір. На його місці бачила не кого другого, а свого чоловіка, Василя Леонтійовича Кочубея, «гетьмана зъ войскомъ ихъ царского пресвътного величества Запорожскимъ». Чого-то не гадає собі чоловік!

Любов Федорівна немало затривожилася вісткою про недугу Василя Леонтійовича. Він, щоправда, часто западає тепер на здоровлю, а останніми часами таки дуже подався, особливо після тієї пригоди з Мотрею, бодай би її Бог того не пам'ятав! А все-таки до гетьмана поїхав здоровий і — нараз уже й вернути не може. Або схвилювався надміру, розмовляючи з гетьманом про Мотрю, або з'їв щось чи випив недоброго.

Отся друга гадка більше їй припала до вподоби. А вже ж Мазепа до всього спосібний, підсипав чогось до страви або до чарки, і Василь Леонтійович занедужав. Щоби від того вмер, — не гадала, бо Мазепа не такий дурний, щоб душегубство в своїй власній хаті чинити, але пошкодити здоровлю він може.

Любов Федорівна не вірила тому, а все-таки вмовляла в себе, що воно так, бо з того вимислу могла бути для неї неабияка вигода. Сказати тільки; доньку пірвав, а батькові трутки підсипав, чи треба більшого злочинця?

У підходячий мент може воно дорешти принизити нелюбого гетьмана в старшинських кругах, а як треба, то й серед народу.

Старшинські круги! І Любов Федорівна переходила в гадках не тільки генеральних, а й полкових старшин, пригадуючи собі, коли хто з них і якого добра або зла зазнав від гетьмана Мазепи. Для кращої пригадки добула ящик, в котрім чоловік переховував чорновики своїх листів до всіляких визначних людей і оригінальні листи їх до себе. Пам'ять може милити, а що написане пером, того не витягнеш волом. Любов Федорівна перечитувала старі листи, неначе історію свого чоловіка від незначного канцеляриста до генерального судді і стольника його царського величества. Яка висока драбина!

«Мосцъ пане полковнику комонный, велцъ мосцивий мой пане! Листь в. м. мосцивого моего пана зъ ласкавимъ одоззомъ, и гостинець два пасы ременю донесены мнъ суть: за що покорнъ дякую в. м. моєму мосцивому пану. Відомостей жадныхъ до ознайменья годныхъ на сей часть не згодилося. Кончу теды сеє моє писанье, отдаючи мой найнижшій в. м. поклонь, й затымъ зостаю вашой мосци моего мосцивого пана зычлывым слугою В. Кочубей. Зъ Батурина, генваря 27, року 1679».

До кого воно писане, до гетьмана якого чи до царського воєводи? Де там! До комонного полковника Новицького!

Який принижений тон, яка покірливість перед звичайним пірначем! А вже ж оцей гостинець «два паси ременю», за котрий так щире дякує Новицькому Кочубей, ні, це нині щось прямо неподібного до правди! Смішно, та й годі.

«Мостипане Кочубей, вельце мни зычливый пріятелю й куме! Въдомость оть вашей милости мостипане присланая о смерти вельможного его милости пана Симеона гетьманича, полковника Стародубовского, полная жалю й фрасунковъ, не листовныхъ пріятельскихъ отвътовъ, але великого по мнъ вытягаетъ плачу… рачъ доложити яснъвельможному добродъеви, абимъ и я при похоронъ на назначеное мъсце моглъ быти притомнымъ, й просити покорнъ мнъ панского его на тое позволенья. Затымь милостивой ласцъ й пріязни вашей мости моего милостивого пана себе полъцаю. Зъ Переясловля, Іюня 12 дня, року 1685…»

Хто ж це до Василя Кочубея пише, хорунжий який, чи сотник охочекомонної сотні? Де там! «Зычливый всего добра пріятель й повольный до услугъ, Леонтій Полуботокъ, полковникъ войска ихъ царского пресвітлого величества Запорожского Переясловскій».

Ось яка різниця! Земля і небо!

І всього за 5 літ така переміна! А ниці? Куди там нині до минулого! Нині Василь Кочубей перзона, перша по гетьмані. По гетьмані!? І доки йому давати себе затемнювати тій гетьманській фігурі. Пора наперед, пора!

Любов Федорівна турбувалася невдалим нападом на Бахмач. Усе було приготоване так гарно, здається, і не мож краще, і не вдалося.

Мотрю мали привезти не додому, а переховати у якомусь певному місці, сповіщаючи Кочубеїв, що вона є і буде віддана за викупом. В такий спосіб мали бути затерті сліди, котрим Любов Федорівна походила. Прямо харцизи на свою руку напад зробили, сподіваючись доброго окупу, і годі. А рівночасно з Мазепи була би зірвана личина. Весь світ довідався б, що він спосібний навіть доньку від родителів пірвати, та ще від яких! Від Кочубеїв!!

Любов Федорівна пригадувала собі цілу історію з Мотрею, від приїзду гетьмана, аж донині, лиха була на себе, що сама не відвезла доньки в монастир, а післала отсі дві мацапури, що навіть такого марного діла не припильнували. За те й посидять собі в монастирі не менше як до

Великодня, нехай попостять трохи, будуть їм краще Кочубеєві хліби смакувати.

«Не треба було, — міркувала собі Любов Федорівна, — робити ніякої тайни, а явно-славно в днину відвести доньку в монастир. Не було б такого припадку. Бо невже ж це сором? Чи одну панночку з найкращих родин у черниці віддавали. І зацні матрони ішли туди. Перша — гетьманова мати. Кажуть про неї, що вона чарівниця, навіть до царя такі вісті доходили, а вже ж таки ігуменя, хоч син гетьман. Могла й Мотря Кочубеївна ігуменею стати. Всьому лиху винен Василь. Він настоював на тому, щоб потаймиру ціле діло робити, а Любов Федорівна притакнула лиш тому, щоб гетьман не довідався, де Мотря, і не добув її. А тепер, гляди, вона таки в нього. «Але, — сказала собі Любов Федорівна, — не дочекає він, щоб я за нього доньку віддала, гори порушу, а на своїм поставлю!».

Її міркування перервав приїзд коршмарки. Кочубеїха кликала її. Вірна дорадниця й помічниця приїхала позиченим берліном в новій шубі, з великим ковніром, щоб її не пізнали, бо й сама те гаразд розуміла, що негарно Кочубеїсі з коршмаркою в потайні діла заходити.

Замкнулися в окремій кімнатці і перешіптувалися.

— Недобре ви діло підготовили, — нарікала Кочубеїха, — а я вас так дуже просила, щоб як-будь не починати, бо діло велике й важне.

— Підготувала я його, як своє власне, та лихий Чуйкевича наслав. Недаром його Чуйком