Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Цей будинок страшний, Херонімо, я не можу заспокоїтися, тому що вона похована тут, у якійсь його частині, і я хочу її оживити, щоб вона не лежала в землі чи в глині стін: щоб ти знав, уночі зі стін моєї кімнати виповзають страшні обличчя. Я скажу матінці Беніті, щоб вона поставила в моїй кімнаті ліжко для Ірис Мателуни, щоб вона жила разом зі мною, ти й не уявляєш, яка я самотня, якби ти лиш бачив, як неприємно натискати кнопку дзвінка і чекати, поки хтось прокинеться і прийде до тебе: і так — три чи чотири рази щоночі… чи бачити їхні мученицькі обличчя, коли я буджу їх уночі й прошу зварити мені чаю, так, ніби це щось складне, звісно, тут треба довго розпалювати піч вугіллям, але зрештою, цей будинок і ці старі — мої…

— Вони там у тебе, певно, так само поз’їжджали з глузду…

Розгнівана Ірис кричить:

— Що ти хочеш сказати цим «так само»?

— Що я так само їду з глузду.

— Не бреши мені. Ти не це хотів сказати. Ти гадаєш, що вони так само з’їхали з глузду, як і я.

— Слухай, Інес… Нам стільки всього треба обговорити… Стільки всього особистого, тільки між нами двома… Що сталося?.. Послухай, Інес…

Ти підводишся і підходиш до Ірис із простягнутими руками, мабуть, щоб приласкати її. Ти готова дати йому будь-що, щоб вона тебе зрозуміла: твій голос м’який, слова огортають ніжністю, як і твої руки, тональність — пестлива, як поверхня твоїх долонь, — не чіпай мене, Херонімо, ти більше ніколи мене не торкатимешся.

— Мені вривається терпець, Інес.

— Від чого?

— Гаразд, оскільки ти гидуєш моєю ніжністю, скажу як є: твоя присутність у будинку загрожує проекту Міста Дитини. Все було майже готове, аукціон мав от-от статися, аж тут з’явилася ти…

— Так, у цьому будинку купа лотів із етикетками, що вже почали жовтіти.

— Я мав підписати папери щодо продажу землі за будинком і завдяки цьому на половину профінансувати будівництво, тому що та земля дуже дорога, а решту мав докласти архієпископ. Наступного місяця буде остання зустріч із потенційними покупцями і на ній вони поставлять ультиматум: або угода укладається негайно, або не укладається зовсім. Це цілком зрозуміло. Ділових людей не можна змушувати чекати так довго. Або ми будуємо Місто Дитини, або ні. Поки ти там, нічого зробити не вдасться.

— Так, я це знаю.

— І через це ти там?

— Через це і через інше.

— Яке «інше»?

Ірис відпускає слухавку, яка звисає на своєму дроті, й повертається обличчям до Інес:

— Ти гадаєш, що я дозволю, щоб святу землю продали? Ти збожеволів, Херонімо, якщо ти думаєш, що після всього того, що ти зі мною зробив, я дозволю тобі за моєю спиною позбавити мене цієї землі, на якій похована блаженна і яку ти разом із цим Асокаром хочеш продати тому, хто запропонує найбільшу суму.

Обличчя Ірис скривилося. Вона махає руками, її очі блищать бурим, жовтим, зеленим, але передусім бурим, тому що такого кольору її пальто, у них відбивається її гнів, вона махає кулаками — рішуча, запальна, готова захищати твою часточку вічності. Інес робить крок назад і заявляє:

— Ти маєш покинути будинок, Інес.

Вони ведуть одна з одною двобій. Ірис вибухає сміхом. Інес запитує:

— Чому ти смієшся?

— Якщо ти думаєш, що я повернуся до тебе…

У тебе опускаються руки. Уся твердість Херонімо розчиняється — він благає, його погляд сповнюється присоромленою м’якістю, його шия схиляється, голос солодшає:

— Інес… Якщо хочеш, я сам по тебе приїду.

— Ти кажеш мені це, щоб затьмарити мій розум своїми брехнями, ти переконана, що твій чоловік не має такого наміру, ти знаєш, що в Херонімо цей будинок викликає страх, хоч він каже, що огиду, але насправді це страх, ти переконана, що він ніколи сюди не приїде, бо сюди він відправляє в заслання своїх ворогів, які згнивають, перетворюючись на старих, що кашляють і грають у бриск; цей будинок повен людей, яких хотів позбутися Херонімо, тих, хто забагато знає про його життя, його махінації або його слабкості, тих, кого він хоче викреслити, бо вони стоять на його шляху… кажуть… кажуть, що вже понад століття Аскойтіа висилають у цей будинок тих, кого вони хочуть позбутися. Хто знає, можливо знаменита блаженна була не більше ніж неслухняним дівчиськом, яке треба було провчити… І щоб провчити її, і звели ці стіни з саману? Хто його розбере. Правду кажучи, Херонімо, я вже зрозуміла, що я — не більше ніж чергова твоя жертва.

— Як ти можеш так думати, Інес?!

Коли ти сказала це, твої очі наповнилися сльозами, які ти намагаєшся стримати.

Ірис вийшла з кімнатки Рити, разом із нашим страхом, нашою ненавистю, нашою заздрістю, нашим подивом і нашою любов’ю, закарбованими на її однорідному обличчі, з якого можна було зліпити що завгодно… Можеш бути певна, у цьому нас троє — я, ти й Ірис, наше єдине бажання — позбутися цього чоловіка, що постає перед тобою, тому що єдиний спосіб віднайти спокій — це знищити Херонімо, ми втрьох це знаємо, це написано на піднесених очах Ірис, які не припиняють на тебе дивитися, ви двоє плачете, розриваєтеся у схлипуваннях, і водночас із цим ми знаходимо прихисток в обіймах одна одної, присягаючи усім, нічим, невідомо чим, вірністю, все досягне свого кінця, усе йтиме лише вгору, і на вершині нам відкриється всеосяжна панорама, не плач, Ірис, не плачте, місіа Інес, не плачте, доне Херонімо, не плач, Інес, досить. Сирітки аплодують, коментують: як гарно тобі вдалося, Ірис, ти природжена актриса, і місіа Інесіта, звідки вона понабиралася таких діалогів, як це було весело, тепер моя черга грати, ні, моя, сеньйоро Інесіто, всі сирітки оточують тебе й Ірис, які схлипують в обіймах одна одної посеред передпокою, а тим часом у кімнатці Рити зі слухавки, що мотається [на] дроті[,] пролунав голос:

— Ало… Ало… Чи можу я поговорити з Умберто Пеньялосою?

26

З Умберто Пеньялосою поговорити не можна, тому що той, почувши це ім’я, утік коридорами углиб будинку. Умберто Пеньялоси не існує, він — вигадка, він персонаж, а не персона, ніхто не має хотіти порозмовляти з ним, адже всім відомо, що він німий. Його вразлива тінь сховалася в далекій кімнаті, заповненій купами розм'яклих від вологи старих газет і журналів. Німий, Німенький, не йди, не зникай, ти помреш від голоду, ні, де ти,