Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Згодом з’ясувалося, що частина кабелів на підлозі під напругою — Мілан захотів відкинути один, який йому заважав підлізти до капсули, і його вдарило струмом.

— Мабуть, якийсь із них живив твою капсулу, — припустив Мілан, трохи отямившись, і пішов виколупувати чергову напівсферу. Жодна з них не світилася, але він мав надію, що, під’єднавши до джерела живлення, зможе розібратися, що це за прилад.

Після огляду зали, роздягальні, санвузла та суміжної з кімнатою відпочинку кухні персоналу вирішили йти далі і знайти вхід. Діра у стелі була специфічною, але досить короткою дорогою назовні, нещодавно створеною і не офіційною, а ті, хто все тут знищив, свого часу якось сюди зайшли та вийшли, і точно не через стелю.

Лишивши на столах речі, які хотіли забрати, Тео і компанія пішли до виходу з цього блоку, однак подвійні металеві двері виявилися зачиненими. Чорна панель контролера праворуч від них на стіні не світилася. Мілан про всяк випадок понатискав на сенсорний екран, який ніяк не відреагував на дотики, і обернувся до своїх супутників.

— Пробиваємо, чи є інші пропозиції?

— Пробиваємо, — підтримав ідею один із чоловіків і потягнувся за плазмовою гвинтівкою на спині. — Відійдіть трохи.

Один влучний постріл зробив діру між дверними стулками вгорі, де теоретично могли бути ригельні засуви, але двері не відчинилися. Мілан спробував штовхнути їх ногою, однак це не допомогло.

— Таке враження, що з того боку їх надійно заблокували десь по центру, — сказав Тео, поштовхавши двері плечем.

— Зараз перевіримо, відходьте, — чоловік зробив ще кілька пострілів у центр, хотів ще, але його спинив Мілан:

— Досить, не сади заряд, вже все ясно!

З того боку впоперек дверних полотен виднілася металева труба. Не без зусиль вони її підчепили й скинули. Дзвінкий удар металу об підлогу луною розлився за дверима.

— Такий звук, ніби там колодязь, — здивувався Мілан.

— Або велике приміщення, — доповнив стрілець, закинувши плазму на плече.

Вони вийшли до просторого тамбура, у якому було ще троє дверей. Написи підказували, що за ними: «Вихід», «Жилий блок», «Маніпуляційна».

— Куди йдемо? — запитав Тео.

— Почнімо з жилого блоку. Мабуть, там вони хотіли вас поселити після розмороження, — припустив Мілан, підійшов і обережно штовхнув металеві двері ногою. Ті відчинилися.

На стіні тамбуру знайшлися вимикачі, які він натиснув, і на стелі засяяли яскраві смуги, освітивши довгий коридор з рядами прозорих дверей по обидва боки. Де-не-де попід стінами стояли ящики й запаковані в целофан циліндри.

Тео пройшов вперед і зазирнув до першої кімнати.

— Вони не встигли їх облаштувати, — сказав він, поглянувши на напівпорожній бокс крізь скло.

— Мабуть, робили такими, як були на базі? Чи ні? — Мілан став поруч із ним.

— Ліжко таке саме. І тумба...

— Щоб ви не помітили різниці, чи що?

— Я не знаю, — Тео пішов далі. Посередині коридору виявилося дві просторі ніші, у яких стояли накриті білим сукном дивани.

— Таке у вас теж було?

— Було, щоправда, я ніколи не сидів на тих диванах: таким як я не дозволяли гуляти приміщеннями, — Тео обернувся й насупився.

Над входом у житловий блок був напис від руки червоною фарбою: «А найбільше ненавидять того, хто здатний літати!»

— І що це за таємне послання? — запитав стрілець, також обернувшись.

— Цитата Ніцше. Одна з найулюбленіших у професора Кузана, — відповів Тео.

— Найулюбленіших? Тобто, він усвідомлював, що ні його, ні його творіння особливо не любитимуть? — уточнив Мілан.

— Професор цього прагнув, він ненавидів посередність і пишався тим, що він інакший, але не всі працівники «Синтезу» поділяли цю його позицію, іноді сміялися з нього, — Тео підійшов до напису і торкнувся його пальцями — на них лишилися червоні крихти.

— Схоже на засохлу помаду, — сказав Мілан, підійшовши й поглянувши збоку на його пальці.

— Дивно, що це написано саме в житловому блоці.

— Може, це натяк на тих, хто сюди прийшов?

— Може.

— Ненавидів посередність, кажеш? — перепитав Мілан, пройшовшись вперед. — Тоді... — він обернувся. — У кожному з шістнадцяти піддослідних, вивезених до зачистки, має бути щось унікальне.

— Ми не знаємо, коли нас вивезли. Всі піддослідні з початковими номерами. Я схиляюся до думки, що капсули просто хапали з одного краю.

— Номери можуть бути просто збігом, а ваші капсули — металеві, щоб не було сюрпризів при транспортуванні. І оті напівсфери... я розберуся, яка їхня функція, — він пішов у кінець коридору.

Позазиравши до всіх боксів, оглянувши ящики, у яких виявилися нерозпаковані меблі, та циліндри, які були матрацами, Мілан відклеїв від кількох коробок стікери з даними виробників.

— Столик... виготовили вісім років тому. Матрац — сім, — повідомив він. — Схоже, що тут більше нічого цікавого. Ходімо до маніпуляційної.

Всі вони повернулися до тамбура й пішли до іншого блоку, той стояв знеструмленим. У світлі ліхтарів оглядати приміщення було моторошно. Воно виявилося досить просторим і майже порожнім: більшість обладнання так і стояло нерозпакованим у вантажних пластикових контейнерах, припорошених пилом.

— Маю зазначити, — сказав стрілець, — що тут ніде не видно слідів ні боротьби, ні обшуку.

— Ну, так. Хто б не прийшов зачистити лабораторію, вони знали куди йти та що робити, — додав Тео.

— Я теж про це подумав, — погодився Мілан. — Схоже, що тут без сюрпризів. Ходімо на вихід? Цікаво, куди він нас виведе.

Прочинивши двері під написом «Вихід», вони потрапили до довгого широкого коридору. Світло ліхтарів не вихоплювало в ньому нічого, крім світильників на стелі й кабелів на стінах, жодного виступу чи ніші.

— Таємний хід, — гмикнув Мілан.

— Довгий, зараза, — буркнув один з його людей.

— Цікаво, для чого будували цей блок? Невже він був запланований при будівництві станц... — Мілан замовк і зупинився, оскільки світло ліхтаря освітило фігуру в білому халаті, що сиділа, спершись спиною об стіну та схиливши голову набік, а з її живота стирчав довгий металевий предмет — труба.