Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Була ще третя перевага поляків над нами. Вона в тому, що до 1939 року це була державна нація, у них була патріотична політична і військова еліти і їм не треба було переконувати поляків у необхідності своєї держави. А з нашого боку була одна перевага: загальнонародне розуміння, що ця земля — наша, що нас більшість, що вони з’явились тут пізніше і тому, якого біса хочуть нами керувати? Геть їх звідси!

З весни 1943 року польські напади на наших селян почастішали. Кілька місяців боронилися, а потім після одного випадку терпець урвався, і ми перейшов в наступ. Командир УПА-Північ Клим Савур дав наказ роздавити польських шовіністів, і ми непогано почистили волинську землю.

— А що то був за випадок?

— Випадків жорстоких катувань поляками наших селян було багато. Може, й той не був першим, але коли побачиш своїми очима, то це вражає глибше, ніж статистична інформація.

Отже, в одному селі, здається, між Сарнами і Рафалівкою, за словами Івана, був молодий патріотичний священик. Під час руху за переведення церковних приходів до Української автокефальної православної церкви він один з перших на Волині це зробив. Селяни його любили, бо був справедливий і невтомно навчав дітей і дорослих вірі Божій. У селі на 250 хат було близько 50 польських. До костелу вони ходили в сусіднє село. Одного разу в середині літа якась польська група ввечері заарештувала священика й кудись повела. Всю ніч його мордували, вимагаючи вихреститися на католика. Він відмовився. Тоді викололи священику очі, вирізали на всі груди великого тризуба, вранці виштовхали на шлях і наказали йти в село. Він ішов напівроздягнений, криваві смуги здертої шкіри вимальовували тризуба. З очей сочилася кров і сукровиця. Навколо ран дзижчали мухи.

Коли увійшов з витягнутими вперед руками — як зазвичай ходять сліпі — до села, якась жінка, що поралася на подвір’ї, впізнала священика, підбігла до нього, залементувала на весь куток й повела далі, до церкви. З кожної хати вибігали жінки й чоловіки, плакали, лаялися і йшли услід за своїм священиком-навчителем. Заки дійшли до церкви, то й усе село зібралося.

Священик розповів, як його мордували: за те, що любить Україну, сумлінно служить людям і не зрадив православної церкви.

— Люди кипіли, пане Левку, кипіли від люті. Жінки плакали. Чоловіки наперебій кричали: “Караймо ляхів!”

Усіх попросив стишитися старий чоловік і заговорив:

— До нас доходили чутки про польські знущання над українцями. Кілька хлопців пішло в УПА. Хтось десь там далеко від нашого села воює. Ми сподівалися, що лихо обійде наше село стороною. Не обійшло. Прийшло сюди. Мусимо взятися власними руками себе захищати. Настала пора і для нас.

— Що тут довго балакати? — гукнув інший. — Розбігаймося по хатах, берімо зброю, у кого яка є, і збираймося сюди, а звідси підемо й винищимо геть усіх поляків!

— Покарати! Спалити! Винищити! Викорінити геть з нашої землі проклятих ляхів! — лунало звідусіль.

Священик змучений, закривавлений, зблідлий не здужав стояти і його з обох боків підтримували два дужих парубки. Коли загальний гамір трохи вщух, священик подав знак, що хотів би щось сказати. Село вмовкло. Він слабким голосом мовив:

— Господь дав нам цю землю. Я благословляю вас на захист її від давніх лютих ворогів! Благословляю вашу зброю! І за гасло Сенкевича “Огнем і мечем” відплатимо нашим вогнем і мечем! Переможіть!

— Благословляє! Благословляє! Благословляє зброю на перемогу, — переходило з вуст в уста від ближніх до тих дальніх, до кого не дійшов слабкий голос їхнього духовного отця.

За годину знову зібралося ціле село біля церкви, тільки тепер озброєне чим попало — від карабінів і гвинтівок до сокир і ломів. Хтось пішов просто до польського кутка й там, спостерігаючи за поляками, чекав на прихід озброєного села. А воно насувалося, мов чорна невідворотна хмара, на приречений польський куток. Услід за чоловіками, трошки відстаючи, йшла велика юрба жінок і підлітків.

Хтось із поляків встиг утекти. Решту натовп перехопив, перебив, запалив хати й не відступив, доки не залишилися самі головешки. Їх залили водою й тоді розійшлися по хатах. А назавтра організували чоту і самооборону. Чота пішла в ліс і її включили до сотні УПА, а з сільською самообороною встановила зв’язок місцева кущова теренова боївка. Село, можна сказати, перейшло на військовий стан. Казали, що ця подія швидко дійшла до Клима Савура і була останньою краплею, що перевершила його терпіння і штовхнула видати наказ про розправу з поляками.

— У час попереднього слідства, — згадав я, — львівські слідчі питали моєї думки про цю різанину. Я відповідав, що українці, слава Богу, не телята і тому, коли поляки почали знущатися і вбивати українців, то цілком логічно й законно було на польську зброю відповісти українською зброєю. Стародавні римляни казали: wim vi repellere licet (на силу слід відповідати силою).

— Ми правильно зробили, — продовжив Ільчук, — що звільнилися від поляків. Хоча якщо подивитися з боку, то інакше й діяти не могли. Просто здається, що сама доля України вела нас до цього, а ми тільки виконували ту небесну програму. Відчуваючи цю волю, я не жалів ворогів.

— А як боївка зимувала?

— Було по-всякому. Спочатку за німців люди були цілком наші і, траплялося, заходили на віддалений хутір і всю зиму проводили на хуторі. Їжу заготовляли з осені, спали в сіні, у хаті й на горищі.

Білизну прала господиня. Кілька зим перебували відкрито на хуторі, в якому поруч було три господарства. Встановили варту, яка стерегла і від зовнішніх ворогів і щоб ніхто з хутора нікуди не ходив. Допомагали по господарству. Пізніше, за москалів, коли чекісти розмножили гарнізони й агентуру по селах, стало значно важче. Доводилося ділитися по два-три чоловіки і ховатися в хатах надійних людей. Обладнували краївки в лісі і там проводили зиму.

— Як же з їжею, водою? А повітря? Туалет?

— Та нічого страшного. Находили біля річки якесь урвище чи інше підходяще місце. Хлопці молоді, здорові й викопували доволі просторі бункери з лазами і до води, й до туалету, і з продушинами для свіжого повітря. Цих бункерів москалі самі майже ніколи не знаходили, хіба що хтось із наших показував.

Далі Іван розповів, як їм удалося вижити,