Читати книгу - "Тінь гори"

Морські вітри заспокоювали розбурхані штормом дерева Гілки хилилися і хиталися, пінисте листя вирувало зі звуком прибою на небесному узбережжі. Птахи ширяли й кидались униз, зникаючи в стінах зелені, а потім знову виривалися нагору, блискаючи тінями на мокрій дорозі.

Природа мене зцілювала, як їй і притаманно, якщо ми це дозволяємо. Я перестав оплакувати і вбитого хлопчину біля дороги, і вбитого малого всередині мене, а також перестав повторювати слова «відрубана голова».

З півночі наближався автомобіль. То був побитий білий седан зі шматками чорної стрічки на фарах. За кермом була жінка. Кремезна. Низенька. Їй було під тридцять. На ній був небесно-блакитний гіджаб.

Вона зупинилася біля мене і почала опускати скло.

— Якого біса ти робиш? — зажадала вона.

— Я...

— Не каже мені.

— Але ти ж саме запитала...

— Сідай у машину.

— А ти взагалі хто?

— Сідай у машину.

Я сів у машину.

— У тебе проблеми,— заявила вона, насуплено оглядаючи мене з голови до ніг.

— Саламалейкум,— сказав я.

— У тебе проблеми,— повторила вона.

— Саламалейкум,— сказав я.

— Валейкумсалам,— відповіла вона, сердито на мене зиркаючи.— Треба тебе звідси забрати.

Вона почала їхати по дорозі, але за кілька секунд ми побачили Горста, що й досі стояв біля голови хлопчика, намагаючись знайти ідеальний ракурс для знімка. Вона хотіла продовжити рух, але я зупинив жінку десь через десять метрів, як ми проминули журналіста.

— Він ставитиме запитання, якщо я зникну з дороги. Дозволь мені все владнати.

Я вийшов з автомобіля і побіг до Горста.

— Що відбувається? Хто це там з тобою?

— Я лише почув,— задихано вичавив я.— Знову почалися бої. Я забираюся звідси до біса. Хочеш, підкинемо до готелю?

Його очі звузилися: він дивився в північному напрямку безлюдної дороги.

— Ні, бачиш, думаю, що залишуся тут. Ти їдь. Усе гаразд.

— Мені не до вподоби отак тебе тут залишати, коли стало небезпечно.

— Ні, ні, все гаразд. Я піду подивлюся, що там, на пункті. Ти їдь.

Він повісив на шию фотоапарата і простягнув руку. Я її потиснув.

— Щасти,— сказав я.

— І тобі. А зробиш мені послугу? Якщо ти вже їдеш, то не розповідай про все це якомога довше, гаразд?

— Без проблем. Бувай, Горсте.

Він уже йшов далі, готуючи свого фотоапарата.

Клац-клац.

Повернувшись до автомобіля, я побачив, що в Блу-Гіджаб у руках був пістолет. Вона націлила його на мене.

— Усе добре,— запевнив я.

Вона газонула далі, тримаючи кермо однією рукою. Вона перемикала передачі рукою, яка тримала пістолета, і серйозно мене лякала, коли грубо пхала важіль долонею.

— Що ви там робили, голубки? — вимагала вона.— Ля-ля-ля. Що ти йому сказав?

— Те, що він хотів почути. Ти збираєшся мене застрелити?

Вона не відкидала цієї ідеї.

— Я не знаю,— сказала вона.— Що ти сказав тому типові? На чиєму ти боці?

— На твоєму, сподіваюся. І якщо ти в мене вистрелиш, то проб’єш дірку в одному з паспортів.

Вона повернула авто на галявину між дерев, яка стала стоянкою. Блу-Гіджаб заглушила двигун і схопила зброю обіруч.

— Думаєш, це смішно? Мене витягли з дворічної операції під прикриттям, щоб підібрати тебе в готелі, забрати речі й відвезти до аеропорту.

— Прикриття? Ти, що шпигунка?

— Стули пельку.

— А-а-а... гаразд, то хто ти?

— Я знаходжу тебе посеред дороги самого,— прогарчала вона, стріляючи в мене загадками.— Потім ти зупиняєшся, щоб поговорити з незнайомцем. Переконай мене, що це не помилка, чи клянусь Аллахом, я прострелю тобі голову і зніму все те золото з трупа.

— Якщо знаєш свій Священний Коран,— сказав я,— то мені достатньо буде назвати номер вірша.

— Що за дідько?

— Два. Двісті двадцять чотири,— запропонував я.

— Корова,— вишкірилася вона, називаючи суру з Корану.— Ти намагаєшся мені щось сказати? Хочеш сказати, що я товста?

— Звісно ж, ні. Ти... фігуриста.

— Кинь це.

— Ти сама все почала.

— Назад до вірша, розумнику.

— Якщо ти не мусульманин і збираєшся вивчити кілька сур з Корану, то сура два, аят двісті двадцять чотири — це добре, хороший початок. «Нехай клятва іменем Аллаха не заважає вам творити добро, бути богобоязким...»

— «...і примиряти людей»,— закінчила вона за мене, уперше посміхнувшись.

— Ну що, беремося до справ? — запитав я, почавши знімати куртку.

Блу-Гіджаб поклала пістолета в кишеню своєї спідниці, відчинила задні дверцята автомобіля й почала вирівнювати заднє сидіння.

Під ним була схованка під фальшивим накриттям. Коли я віддав жилета, вона скрупульозно перевірила всі кишені й кожен паспорт.

Задоволена, вона запхала жилет до схованки та припасувала накриття на місце. Сидіння повернулося на попередню позицію, і ми знову сіли в авто.

— Ми зупинимось у готелі,— повідомила Блу-Гіджаб, від’їжджаючи.— Ти маєш виписатись. А далі ми маємо перетворитися на привидів.

— На привидів?

— Стули пельку. Ми на місці. Іди всередину, забери речі й випишись. Я заправлюсь і зустріну тебе тут через п’ятнадцять хвилин. І не секундою довше.

— А ти...

— Вимітайся!

Я вийшов. Побіг сходами, підійшов до рецепції та почув власне ім’я.

— Пане Девіс!

То був Анкіт, цілодобовий портьє, який стояв біля вікна. У нього в руках була таця.

— Я бачив Блу-Гіджаб,— сказав він, коли я підійшов ближче,— і подумав, що вам це знадобиться.

Я зробив ковток напою.

— Тебе не просто так нарекли «Цілісним», Анкіте.

— Мені приємно вам догодити, сер. Ваші речі стоять біля мого столу. Потрібно лише підписатися, і все.

— Зробімо це зараз.

— На вас чекає шестигодинна поїздка. Я буду тут, якщо вам захочеться хвильку відпочити.

Коли я повернувся, Анкіт знову наповнив мого келиха, а ще поклав біля мого наплічника пакунка з сендвічами, водою, двома пляшками содової.

Я дав йому невеликого згортка з грошима. Там було приблизно п’ятсот американських доларів.

— Ні, я не можу цього взяти,— розхвилювався він.— Це забагато.

— Анкіте, ми можемо більше ніколи не зустрітися. Давай не будемо прощатися сваркою.

Він посміхнувся і заховав гроші.

— Закуски допоможуть зберегти сили в дорозі, а оце може допомогти, якщо ситуація стане... трохи напруженою... з Блу-Гіджаб.

То був шматочок гашишу і пачка цигарок.

— Я маю палити