Читати книгу - "Крістіна"

— Коли це сталось, я був у Філадельфії, — тихо промовив Арні. — Невже ви не розумієте? Зовсім не розумієте?

— Малий, — ударом нігтя Джанкінс викинув недопалок цигарки, — цей момент якраз і найгірший. Цей момент дуже нехороший, він буквально смердить.

— Я б хотів, щоб ви забралися звідси чи заарештували мене, чи ще щось. Бо мені треба відмітитися й починати роботу.

— Поки що, — сказав Джанкінс, — це все, що в мене є. Першого разу, коли було вбито Велча, ти нібито був удома, в ліжку.

— Дуже слабо, я розумію. Повірте, якби я знав, що на мене звалиться вся ця купа лайна, то найняв би хворого друга, щоб коло мене посидів.

— О ні, це якраз непогано, — заперечив Джанкінс. — Твої батьки не мали причин сумніватися у твоїй розповіді. Я це бачив, коли з ними розмовляв. Алібі — справжні алібі — зазвичай мають у собі більше дірок, ніж костюм від Армії спасіння. Нервуватись я починаю тоді, коли вони більше схожі на обладунок.

— Святий стрибучий Ісусе! — мало не заверещав Арні. — То було шахове збіговисько, вашу матір! Я вже чотири роки в клубі шахістів!

— Від сьогодні вже ні, — зазначив Джанкінс, і Арні знову похолов. Джанкінс кивнув. — Ага, я розмовляв з куратором клубу, Гербертом Слоусоном. Він каже, що перші три роки ти не пропускав жодних зборів, кілька разів навіть приходив з легким грипом. Ти був його зірковим гравцем. А цього року тебе як підмінили…

— Мені треба було ремонтувати машину… і дівчина з’явилася…

— Він сказав, що перші три турніри ти пропустив, і дуже здивувався, побачивши твоє ім’я в документах до з’їзду Північних штатів. За його словами, ти давно втратив до клубу весь інтерес.

— Я вам пояснював…

— Так. Зайнятий був. Машини й дівчата, те, що робить зайнятими більшість хлопців. Але цікавість до шахів у тебе раптом розгорілася знову — рівно настільки, щоб з’їздити у Філлі. А після цього ти покинув клуб. Мені це здається дуже дивним.

— Не бачу нічого дивного, — але голос Арні звучав віддалено, він майже губився в ревінні прибою, що бушував у вухах.

— Брехня. Усе виглядає так, наче ти знав, що наближається, і убезпечив себе стопроцентним алібі.

Ревіння в голові набуло виразного звучання хвиль, що рівномірно розбиваються об берег, і кожен наплив супроводжувався тупим ударом болю. У нього починався головний біль — чому це чудовисько з чіпкими карими очима ніяк не піде геть? Усе це неправда, усе до останнього слова. Нічого він не сплановував, ні алібі, ні ще чогось. Він був так само здивований, як і всі, коли прочитав у газеті про все, що сталося. Звичайно, був. Нічого дивного не відбувалося, хіба що в цього психа в голові параноя росла, і

(як ти пошкодив спину, Арні? і, до речі, ти бачиш щось зелене? бачиш?)

він заплющив, і на мить світ наче зірвався з орбіти, і він побачив те зелене вишкірене вигниле обличчя, що пливло перед ним і казало: «Заводь її. Розпалюй пічку, і помоторуємо. А поки будем кататись, дістанемо гівнярів, які нищили нашу машинку. Закатаєм в асфальт малих членоногих, що скажеш, малий? Улупимо по цих суках так, шоб трупоріз у міській лікарні щипцями витягував з їхніх тулубів шматки фарби. Як тобі? Найди по радіо якийсь дувоп[134] і покатаймося. Ну ж…»

Арні потягнувся руками назад, за спину, торкнувся Крістіни — її твердої прохолодної поверхні, що повертала впевненість, — і все знову стало на свої місця. Він розплющив очі.

— Насправді є ще один момент, — озвався Джанкінс, — і він дуже суб’єктивний. У звіті про таке не напишеш. Арні, ти змінився з минулого разу. Жорсткішим став чи що. Таке враження, що на двадцять років постарів.

Арні розсміявся й з полегкістю почув, що звук цього сміху вийшов цілком природним.

— Містере Джанкінс, у вас вилетіла клепка.

Але Джанкінс не розсміявся разом з ним.

— Угу. Я й сам знаю. Уся ця історія клепок не тримає, така божевільна. За десять років, що служу детективом і розслідую справи, такого ще не бачив. Востаннє, коли ми розмовляли, мені здалося, ніби я, Арні, можу достукатися до тебе. Я відчував, що ти… не знаю. Розгублений, нещасливий, тикаєшся-микаєшся, виходу шукаєш. Та тепер я цього зовсім не відчуваю. Таке враження, що зараз я говорю з іншою людиною. Не надто приємною.

— Усе, розмову скінчено, — відрізав Арні й пішов у бік контори.

— Я хочу знати, що сталося! — гукнув йому навздогін Джанкінс. — І я це з’ясую. Можеш мені повірити.

— Будьте такі ласкаві, не приходьте сюди більше, — відповів Арні. — Ви ненормальний.

Зайшовши в контору, він зачинив за собою двері й помітив, що його руки зовсім не тремтять. У кімнаті витав спертий дух сигар, оливкової олії та часнику. Без жодних слів Арні перетнув кімнату, став перед Віллом, дістав зі стійки свою картку обліку часу й пробив: ка-бац. А потім визирнув у скляне вікно й побачив, що Джанкінс так і стоїть, дивиться на Крістіну. Вілл мовчав. Арні чув, як працює шумний двигун здорованевого дихання. Так минуло кілька хвилин, і Джанкінс пішов.

— Коп, — мовив Вілл і лунко тривало відригнув. Наче бензопилка задзижчала.

— Ага.

— Реппертон?

— Ага. Він думає, я до цього причетний.

— Хоч ти був у Філлі?

Арні тільки головою скрушно похитав.

— Здається, йому на це взагалі начхати.

«Розумний тоді коп, — подумав Вілл. — Знає, що факти — підстава, і чуйка підказує йому, що відбувається щось іще більш нехороше, тому зайшов далі, ніж добралися б більшість копів, але він і за мільйон років може не докопатися до правди». Він згадав порожню машину, що, наче химерна механічна іграшка, сама заїхала у двадцятий бокс. Порожнє гніздо запалювання провернулося до позначки СТАРТ, двигун ревнув, немов попереджувально загарчав, та потім стих.

І згадуючи все це, Вілл не наважився поглянути Арні в обличчя, попри те, що власний досвід у повсякденному ошуканстві в нього був чи не пожиттєвий.

— Я не хочу відправляти тебе в Олбені, якщо за тобою хвостом лазять копи.

— Мені байдуже, відправите ви мене в Олбені чи ні, але за лягавих не хвилюйтеся. Він єдиний коп, якого я бачив, до того ж божевільний. Його не цікавить нічого, крім двох випадків наїзду.

Вілл усе-таки зустрівся з ним поглядом: очі Арні сірі й відсторонені, Віллові — збляклі безбарвні, з тьмяно-жовтими рогівками; то були очі старезного