Читати книгу - "Історик"

лежала поруч із ним, а він записував щось у книжечку. Мені дуже сподобався його погляд: розважливий, ніжний і водночас дуже уважний. Він торкнувся капелюха, побачивши нас, і швидко відвернувся, страшний чоловік теж доторкнувся до свого капелюха й уп’явся поглядом у нас, а потім вони знову повернулися до розмови зі старим Іваном, щось записуючи. Той, великий, говорив з Іваном румунською, а потім повертався до молодого й казав йому щось незрозумілою мовою. Я наздогнала своїх подруг — не хотіла, щоб молодий незнайомець подумав, ніби мені було цікавіше за всіх.

Наступного ранку по селі пішла чутка, що незнайомці заплатили гроші молодому хлопцю з таверни, аби той показав їм дорогу до зруйнованого замку Поєнарі, що знаходився високо над Арджесом. Вони пішли напередодні ввечері. Я чула, як батько говорив одному зі своїх друзів, що незнайомці шукали замок князя Влада — він згадав, що дурень, схожий на цигана, був тут уже раніше, тоді він шукав те саме. «Дурень ніколи не навчиться», — сердито сказав батько. Раніше я не чула цього імені — князь Влад. Люди в селі зазвичай називали замок Поєнарі або Арефу. Батько сказав, що хлопець, який повів туди незнайомців, збожеволів від невеликої кількості грошей і заприсягся, що ніякі гроші не змусили б його провести ніч у руїнах, повних злих духів. Він сказав, що, можливо, незнайомці шукають скарби, але це було нерозумно, тому що всі скарби князя, що там жив, глибоко закопані й на них лежить прокляття. А якщо хтось знайде їх і зможе зняти прокляття, то йому теж належить частина скарбу. Потім він помітив, що ми з сестрою слухаємо, і різко замовк.

Слова батька нагадали мені про маленьку монетку, яку дала мені бабуся, і я відчула себе винною, адже мала віддати її батькові. Але раптом мені спало на думку віддати монету гарному незнайомцеві, якщо він шукав скарб із замку. Коли випала нагода, я дістала монету зі схованки, зав'язала її у хустку, яку підвісила на фартух.

Незнайомця не було три дні, а потім я побачила, як він сидить за тим самим столом, дуже стомлений, у брудному й порваному одязі. Мої подруги сказали, що циган поїхав, а іноземець залишився сам. Ніхто не знав, чому він вирішив залишитися. Він зняв капелюх із голови, і я побачила його зім’яте світло-каштанове волосся. Кілька чоловіків сиділи й пили поруч. Я не насмілювалася наблизитися й заговорити з ним через тих, інших чоловіків, тому я вирішила поки що поговорити з подругою. Поки ми розмовляли, незнайомець встав і зайшов у таверну.

Я дуже засмутилася й подумала, що мені не пощастить передати йому монетку. Але щастя було на моєму боці того вечора. Саме тоді, коли я йшла з поля, де працювала, поки мої брати й сестри займалися іншими справами, я побачила, як незнайомець іде узліссям. Він прямував стежкою до річки, опустивши голову й закинувши за спину руки. Він був сам, і саме тут, коли можна було наодинці поговорити з ним, я злякалася. Щоб додати собі хоробрості, я схопила вузол, у якому лежала монета, і пішла назустріч йому, а потім зупинилася й стала чекати, поки він підійде ближче.

Мені здавалося, що минуло багато часу, поки я стояла там. Він, мабуть, помітив мене тільки тоді, коли підійшов упритул. Раптом він підвів очі дуже здивований. Він зняв капелюх і відступив убік, пропускаючи мене, але я стояла нерухомо, зібравши всю свою мужність, і привіталася з ним. Він уклонився й посміхнувся, на якусь мить наші очі зустрілися, і ми стояли, не відриваючи погляду одне від одного. Мене ніщо не лякало в ньому, але я ледве не провалилася від зніяковілості.

Поки я не втратила всієї своєї сміливості, я зняла хустку з ременя й дістала монетку. Я мовчки простягнула її йому, він узяв монету з моєї руки, перевернув і уважно оглянув. Раптом його обличчя посвітлішало, і він знову поглянув на мене дуже пильно, ніби хотів побачити, що відбувається в моєму серці. У нього були найяскравіші блакитні очі, які тільки можна собі уявити. Я відчула, як уся тремчу.

— Де унде? — Звідки? — він жестами намагався пояснити мені своє питання. Я була здивована тим, що він знав кілька слів нашою мовою. Він постукав по землі, і я зрозуміла: «Знайшла це в землі?» Я похитала головою. — Де унде?

Я намагалася зобразити йому бабусю, хустку на її голові, як вона спиралася на ціпок, і показала, як вона дає мені монету. Він кивнув і насупився. Він показав стару й показав у бік нашого села; «Відтіля?» Ні, я знову похитала головою й показала вгору за річку і в небо, туди, де, як я уявляла, був замок і село старої жінки. Я показала жестом і зробила кілька кроків у той бік — нагору! Його обличчя знову засяяло, і він стис монетку в руці. Потім віддав її мені, але я відмовилася, показуючи пальцем на нього й відчуваючи, як червонію. Він уперше посміхнувся, уклонився, і мені здалося, ніби небо на мить розкрилося перед моїми очима.

— Мультумеш, — сказав він, — дякую.

Потім я хотіла втекти, поки батько не кинувся мене за вечерею, але незнайомець зупинив мене швидким рухом. Він показав на себе.

— Ма намеш Бартоломео Россі, — сказав він.

Потім повторив і написав на землі біля наших ніг. Мені було смішно, коли я намагалася повторити його слова. Потім він показав на мене.

— Вой? — Як тебе звуть?

Я сказала йому, він повторив моє ім’я й знову посміхнувся.

— Фаміліа? — він ніби добирав слова.

— Моє прізвище — Гетсі, — сказала я йому.

Він здивувався, навіть завмер на місці. Він показав у бік річки, а потім на мене й увесь час говорив щось, вставляючи слово «Дракула», що, як я знала, означає «дракон». Я не могла його зрозуміти. Нарешті, кивнувши головою й зітхнувши, він сказав:

— Завтра.

Він показав на себе, на мене, на місце, на якому ми стояли, й на сонце у небі. Я зрозуміла, що він просив мене зустрітися з ним тут у той самий час завтра ввечері. Я знала, що батько дуже розгнівається, якщо дізнається про це. Я показала на землю під ногами і приклала палець до губ.

Я не знала, яким чином ще можна було сказати йому, щоб він нічого не розповідав про мене в селі. Він здивувався, але потім теж приклав палець до губ і посміхнувся. До того моменту я все ще боялася його, але