Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

людей”. Сюди окрім духовенства в тїснїйшім значінню належали ще люди так чи инакше звязані з церквою. На жаль Ростиславова устава говорить про них дуже мало: загально згадує про „церковних людей”, а спеціальну катеґорію з них вичисляє тільки одну, „прощеників”, — „даю св. Богородици прощеники съ медомъ, и съ кунами и съ вирою, и съ продажами, — и ни надобЂ ихъ судити никакому же человЂку”. Назва ся не ясна: Герберштайн толкує се як людей, що виздоровіли наслїдком чуда, і се толкованнє приймаєть ся в науцї. У Володимировій уставі маємо катеґорій церковних людей дуже богато: окрім духовенства білого, з їх родинами, і чернцїв та церковних слуг: „поп, попадіа, попович, діакон, и кто въ клиросЂ”, инакше: ”и вси причетници церковныи”, „проскурница, игуменъ, игуменія, черньцъ, черница”, вичислені тут іще: „лЂчецъ (лїкарь), прощенникъ, задушный человЂкъ (себ то раб даний на церкву або пущений на волю „за душу”), слЂпецъ, хромецъ, баба вдовица, паломникъ 38), сторонникъ, больници, гостинници (і окрім того ще иньша назва їх — страннопріимници)”. Всеволодова устава додає ще „ізгоїв”: „поповъ сынъ грамотЂ не умЂєтъ, холопъ исъ холопьства выкупится, купець одолжаєтъ”.

Таким чином під назвою церковних бачимо тут людей, що годували ся при церкві або в звязаних з нею інституціях (шпиталї, гостинницї — ξενoδόχια); сюди належить і „лїчець” — шпитальний лїкар. По друге, маємо людей що віддають ся побожним занятям — паломники, „прощеники” — сї віддавали ся, очевидно, по своїм чудї особливій побожности; нарештї люде без суспільного становища, що потрібували опіки церкви: розстрижені черцї, ізгої, задушні люде. Остатнї вповнї анальоґічні з тими „холопами, що з холопства викупили ся”. Такі холопи становили, видко, головну масу між ізгоями, так що слово „изгойство” означало викупну плату холопа за увільненнє 39). Нема нїчого неможливого, а противно — вповнї правдоподібно, що сї катеґорії церковних людей, о скільки істнували, були під церковною юрисдикцією в перед-татарські часи й на Українї.

Коли сї церковні люде мали процес з нецерковними, то таку справу, по Володимировій уставі, мав судити „обчій судъ” — зложений з відпоручників князя і епископа.

Джерелом права для церковного суду служили в першій лїнїї візантийські кодекси, передовсїм т. зв. Номоканон, принесений з Візантиї в двох головних редакціях його т. зв. Іоана Схоластика (VII в.) і т. зв. Фотиєвій, і додаткові статї візантийського та болгарського походження — вибір з Мойсеєвого Пятокнижа, Екльоґи Льва Ісаврійського та Константина Копронїма, „Законъ судный людемъ” — болгарська компіляція з тоїж Екльоґи, „Градскій законъ” (переклад „Прохейрона” Василя Македонянина), до котрих долучали ся потім свійські памятки церковного права (церковні устави) і сьвітського (Р. Правда) 40). Такі компіляції — т. зв. Кормчі давали таким чином дуже ріжнородний, не завсїди суголосний матеріал, на підставі якого виробляла ся практика церковного суду.

Окрім суду Володимирова устава згадує ще одну компетенцію епископа: пильнувати правильности міри і ваги — „городскыє и торговыє всякая мЂрила, и спуды, и звЂси, ставила”, аби їх не зменшувано й не побільшувано. Дїйсно ми знаємо, що міри й ваги були під доглядом духовенства — про се згадує торговельна умова Мстислава смоленського з Нїмцями і грамота Всеволода новгородського церкві св. Івана 41).

Окрім сих епископи й духовенство взагалї мали ще й деякі иньші не-церковні функції. Так духовні особи, особливо епископи, дуже часто уживали ся для дипльоматичних посольств, або й самі посередничили між князями — маємо нераз такі факти 42), а як росповсюднені вони були в житю, показують слова Мономаха, що каже Олегу Сьвятославичу післати до нього „посла або епископа” (солъ свой или пископа) 43). Як княжі дорадники духовні особи мали нераз значний вплив на полїтику, а часом і з власної інїціативи заберали голос в сьвітських справах: ми бачили, що Володимирові роспорядження про кару смерти були видані під впливом епископів, що впливом ігумена Григория поясняли невтралїтет Мстислава Мономаховича в чернигівських справах. Митр. Никифор виразно заявив Рюрику, що то обовязок духовенства — впливати на князїв, повздержуючи їх від війн: „княже, мы єсмы приставлены в Руской землЂ отъ Бога востягивати васъ отъ кровопролитья” 44). Митрополит завдяки авторитетному свому становищу особливо міг впливати в сїм напрямі.

Так само духовенство уважало своїм обовязком вставляти ся за ріжні нещасливі жертви сучасної полїтики. Так ігумени вставляли ся перед Сьвятополком за Васильком; митрополит з ігуменами випросили увільненнє з вязницї Ярославу Ярополковичу, не позволили видати „на убиство” Івана Берладника Ярославу галицькому і т. и. 45). В посланиї м. Никифора до Мономаха є натяк, що й приватні особи звертали ся до митрополита, аби просив за них князя: „може думаєш, що якийсь прийшов до мене з жалями, й тому я написав тобі отсе”, пише митрополит князеви 46). Про Теодосия печерського оповідає в його житиї Нестор, — що він „був для многих заступником перед судами і князями, визволяючи їх від біди 47)

Коли духовенство, таким чином, мало досить значну участь і впливи в не-церковних справах, то й сьвітська власть з свого боку мала велику участь в церковних. Ми бачили, що князї мали великі впливи при іменованню епископів, а часом і скидали їх з власної волї, що вони брали ся впливати на рішеннє ріжних релїґійних питань, або що навіть така справа як канонїзація відбуваєть ся за посередництвом князя: Сьвятополк „казав (велЂ) вписати до синодика Теодосия, і митрополит так і зробив” 48). Хоч тут се ”велЂ” не треба розуміти дуже буквально, але вплив князя був безперечно.

Такі впливи сьвітської власти не скандалїзували духовенство, бо вони вповнї відповідали практицї візантийській, і навіть до певної міри само духовенство, переносячи сю практику з Візантиї, витворяло її у нас. Характеристично висловляє сей погляд на становище князя мнїх Акиндин, взиваючи в. кн. володимирського Михайла Ярославича до боротьби з симонїєю (коло р. 1311-5); ”а може ти скажеш викрутом: „нехай собі правлять ся як самі хочуть, а я в се не мішаю ся?” — алеж ти, господине княже, цар у своїй землї, ти відповіш на страшнім судї Христовім, коли замовчиш перед митрополитом” 49). Акиндин, очевидно, хоче сим сказати, що в. князь, подібно як візантийський цїсарь, мусить мати нагляд і над церковними справами.

Докінчім наш огляд церковної орґанїзації.

Про орґанїзацію парафій наші відомости взагалї дуже бідні. В джерелах окрім сьвящеників ми стрічаємо з церковних осіб іще дияконів, іподияконів, паламарів і проскурниць. З них диякони, правдоподібно, стрічали ся тільки в більших церквах, бо згадують