Читати книгу - "Три товариші"

— Давай, — обмінявшись поглядами з Кестером, сказав я.

Пат сіла до мене на заднє сидіння, я пригорнув її і вкрив нас обох ковдрою. Машина почала повільно спускатися в долину й поринула в тіні.

— Роббі, любий, — шепотіла вона на моєму плечі, — тепер усе так, ніби ми їдемо додому, повертаємось до нашого життя…

— Так, — сказав я, натягуючи вище ковдру.

Чим нижче ми спускалися, тим швидше темніло. Пат лежала, щільно закрита ковдрою. Вона засунула свою руку мені на груди, під сорочку, я відчував її руку, потім її дихання, її губи і, нарешті, — сльози…

Обережно, так, щоб вона не помітила повороту, Кестер широкою петлею розвернувся на риночному майдані найближчого села і повільно поїхав назад.

Коли ми знову проїжджали вершину, сонця вже не було, а на сході підіймався місяць — блідий і ясний серед хмар, що насувалися з-за обрію. Ми їхали назад, монотонне шуміли ланцюжки, перемелюючи сніг. Запанувала тиша. Я сидів нерухомо і відчував сльози Пат па своєму серці, ніби там кровоточила рана.

Через годину я сидів у вестибюлі, Пат була в своїй палаті, а Кестер пішов на метеорологічну станцію довідатися, чи не передбачається снігопад. Надворі стояла імла, навколо місяця утворився світлий вінець, а вечір за вікном був сірий і лагідний, ніби м'який оксамит. Через якийсь час підійшов Антоніо і сів біля мене. За кілька столів від нас сидів чоловік, схожий на гарматне ядро, у в'язаному костюмі з надто короткими штаньми «гольф». Обличчя немовляти з витягнутими губами і холодними очима, а над ними — круглий, рожевий череп без волосся, блискучий, як більярдна куля. Біля нього — сухорлява жінка з широкими синцями під очима і благальним, сумним виразом обличчя. «Гарматне ядро» був жвавий, голова його весь час вертілась, рожеві дитячі рученята метлялись, як крила вітряка.

— Чудово тут, у горах, просто рай! Оці краєвиди, це повітря, оце обслуговування! Тобі тут дійсно добре…

— Бернгарде, — стиха озвалась жінка.

— Справді, я б сам не від того, — доглядають тебе, балують! — Він залився реготом. — Ну, я радий за тебе…

— Ох, Бернгарде… — з розпачем у голосі промовила жінка.

— Ну, що, чого ти? — весело галасувало «гарматне ядро», — ніде ж краще не може бути! Ти ж тут, як у раю! Як, ти гадаєш, живеться там, унизу? Завтра я знову змушений повернутися до того шарварку. Раділа б, що нічого того не бачиш. Ге, я радий побачити, що тобі тут добре живеться.

— Бернгарде, недобре мені тут… — простогнала жінка.

— Але ж, дитинко моя, — заторохтів Бернгард, — не будь такою розпещеною! Що ж тоді казати нашому братові! Вічно мотаєшся, всюди невдачі, податки… гм, хоч-не-хоч, а мусиш…

Жінка мовчала.

— Жвавий хлопець, — зауважив я.

— Ще б пак! — відповів Антоніо. — Уже третій день тут і не дає дружині слова мовити за своїм безперервним: «Як тобі чудово тут». Він, знаєте, нічого не хоче бачити — ні її страху, ні хвороби, ні самотності. Певно, вже давно живе з якимсь іншим «гарматним ядром» у Берліні, а сюди з'являється раз на півроку з обов'язку — веселий, потирає руки, проте сам побоюється за свій затишок. Тільки б нічого не чути! Таке тут можна часто бачити.

— А скільки часу вже тут дружина?

— Приблизно, два роки.

Через вестибюль, хихикаючи, пройшла група молодих людей. Антоніо посміхнувся:

— Повертаються з пошти. Послали телеграму Роту.

— Хто це — Рот?

— Це той, що скоро має виїхати. Вони телеграфували йому, що через епідемію грипу у нього на батьківщині йому не можна виїжджати, треба лишитись тут. Це тут звичайні жарти. Адже вони самі змушені тут лишитись, розумієте?

Я дивився у вікно на затягнуті сірим оксамитом гори. «Це ж усе не справжнє, — думав я. — Це ж усе не дійсність, так не буває. Тут просто сцена, на якій трохи грають у смерть. Коли людина вмирає, це ж страшенно серйозно». Мені хотілося піти слідом за тими молодими людьми, поплескати їх по плечу і сказати: «Правда ж — це лише театральна смерть, а ви тільки любителі грати роль умираючих? А потім знову встанете і вклонитеся глядачам? Адже так не можна вмерти — від температури й хрипкого дихання, вмирають від пострілів і ран, я ж знаю це…»

— Ви теж хворий? — спитав я Антоніо.

— Звичайно, — сказав він посміхаючись.

— Справді чудова кава, — галасувало поряд «гарматне ядро», — у нас такої взагалі немає. Це просто казкова країна з молочними ріками!

Кестер повернувся з метеостанції.

— Я повинен їхати, Роббі, — сказав він. — Барометр упав і дуже ймовірно, що цієї ночі піде сніг. Тоді вже завтра я не проб'юся. Сьогодні ввечері ще цілком можливо.

— Гаразд. Повечеряємо ще разом?

— Так. Зараз я швиденько спакуюсь.

— Я йду з тобою, — сказав я.

Ми спакували речі Кестера й винесли їх у гараж. Потім пішли назад, щоб запросити Пат на вечерю.

— Коли що — дзвони мені, Роббі, — сказав Отто.

Я хитнув головою.

— Гроші одержиш тут за кілька днів. Вистачить на якийсь час. Роби все, що необхідно.

— Добре, Отто. — Я завагався. — У нас дома ще є кілька ампул морфію. Ти можеш прислати мені їх?

Він поглянув на мене.

— Навіщо вони тобі?

— Не знаю, як воно далі піде. Може, й не згодяться. У мене, всупереч усьому, ще жевріє надія. Завжди, коли дивлюсь на Пат. Коли лишаюсь на самоті, надія зникає. Але мені не хотілося б, щоб вона мучилась, Отто. Щоб отак лежала ввесь час і нічого, крім болю, не відчувала… Можливо, і вони тут дадуть їй… Але я буду спокійніший, коли знатиму, що зможу допомогти їй.

— Тільки для цього, Роббі?

— Тільки для цього, Отто. Чесно кажу. Інакше я б не сказав тобі.

Він кивнув.

— Адже ми тепер лишилися удвох… — повільно вимовив він.

— Так…

— Добре, Роббі.

Ми пішли у вестибюль, і я сходив за Пат. Потім ми швиденько повечеряли, бо небо дедалі більше заволікало хмарами. Кестер вивів «Карла» з гаража до порталу.

— Всього найкращого, Роббі, — сказав він.

— І тобі теж, Отто.

— До побачення, Пат! — Він подав руку і подивився їй в очі: — Весною приїду по вас.

— Бувайте здорові, Кестер. — Пат міцно стискала його руку. — Вітайте від мене і Готфріда Ленца.

— Добре… — сказав Кестер.

Пат усе ще тримала його руку.