Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Московія, зауваж, не цивілізоване, виборно управне, як ваше, сполеченство, а деспотичне і рабське. Воно принесе розруху всьому, вами створеному. У Польщі нема втручання в мову русинську простолюдну, у звичаї і обрядовості людні! Польща дійсно грабувала, але лише добра, гаразди, а не самобутність і духовність русинську! Усправедлявленням тому є і теперішня наша война двонародова, бо в Московії ви врешті не будете ні окремішим народом, ні різним духовно, отак же, як тверчани, новгородчани, псковичі, суздальці та багато іних! — товкмачив господар своє, кінчаючи одним і тим же.— Польща розпинала і знищувала людність яко ворога, хижо і звірськи, як мовиш, але не робила з нього раба навіки для власного зиску!

— Може, в тому і є рація,— вибивав Сірко згар уже вкотре з люльки,— але, даруй за правду, ніхто із нас, козаків, окрім, може, одиноких перекинчиків і владолюбців, уже нізащо не може повірити у порядність і пана круля, і панів крулят, і інших прислужців, бо і порядність людську, і шляхетність лицарську, поневолюючи нас, вони згубили до кінця,— видихнув з душі Сірко.— Ми — мирний по натурі народ, працелюбний, терпимий та приязний, в сусідстві смирний, лютості та хижості вчимося у вас і в татар-ординців.

— Щодо круля і крулят,— вхопився Собеський за сказане,— то Ян-Казимир вшистко такий є, але він — то не цар, котрого ніхто не зведе із трону. У царя в послузі держава і вшистке народи та воєводи, а круль, яко гетьман, для поспольства і старшин та крулят слуга виборний, і ти мусиш розрізняти це. А щодо становища вашого, то маєш рацію, але найгорше для вас у Московії і Орді, а не у Польщі. Круля, котрий не хоче слухатися магнатів, яко і воєводу, негайно відсторонять від трона. А попробуйте ви зробити це зі своєю хвалебною окремішністю.

— Хочу вернутися до слова «піддані», яке ти, вельмишановний воєводо, вжив у мові. Хочу, щоб ти відав, що ми ніколи не були добровільно підданими, а лише насилом загарбаними, отож не тепер, то в четвер, так або сяк визволимося із-під підданства, і це, гадаю, мусиш ти, як людяний чілець, відати та довести крулеві. Для Польщі, на мою думку, найвигідніше тепер, поки не пізно,— згадав Сірко настанови Богуна,— сприяти у створенні для себе сусідньої, мирної і дружньої, окремої, незалежної держави на землях нашого поспольства, як і для Литви. Щоб вибороти в нашому сполеченстві прощення за всі облуди і грабунки! — додав і примовк Сірко, помітивши блідість на чолі Собеського.— Даруй, мосьпане, за прикрі слова, але все інше в нашій сув'язі навіки віджило і вирішиться лише так, хоч, може, пройде чимало часу.

— Задуже хцеш, пане! — видихнув ображено Собеський.— Задуже! — повторив.— Польща — моцна держава, вона не розпорошена, яко ваша Гетьманщина! Вона...

— Була, мосьпане, такою, та загула, бо не розуміла, що ми їй в пригоді є не хлопами-слугами, а сусідкою-державою приязною, яко захисток і від орди, і від турчинів, і від московитів чи й ще кого там. Прошу те, милостивий пане, зрозуміти і не в гніві, а в спокої, в аналізі всього, що вже сталося і ще станеться,— змовк врешті Сірко і затягнувся пригаслою люлькою.

В світличнім покої запанувала мовчанка: і господар, і гість роздумували кожний над своїм сказаним і несказаним. І основним між ними було те, що ні господар, ні гість не чули неприязні, а ніби співчували один другому.

— Стародавній мудрець Курціус заповідав,— обізвався згодом господар,— стерегтися приязні переможених, то ми те маємо зараз у себе на карку. Кажеш, милостивий збавителю, що ти неосвічений є, а мовиш, яко державець мудрий. Я приходжу до переконання, що ти в поспольстві вашім є не тільки єдиний чесний і неперевершений лицар, але й дипломат неабиякий.

— Не ті зараз часи, любий і зичливий пане, та й не про нас ті слова сказав мудрець. Побувши так довго в неволі, наше сполеченство не буде неволити інших, якщо вони будуть мирні і прихильні та зичливі, тому і стерегтися нас нема чого, а ось непереможених — варто. Гвалтом і насилом, облудом і підступами ніхто на землі не купив собі справжньої дружби, і не мені про це тобі мовити,— добивав Сірко Собеського.

— На твою дружбу треба багато часу, рицарю, а де його взяти? — потер Ян долонею морочливо дебелу потилицю.— Чи то твоя власна мова була, а чи всіх? — спитав він, міряючи поглядом Сірка.

— В усякім разі, більшості люду мого, зичний пане, і усправедливленням тому може бути оте, як мовив, пхання всього поспольного тлуму до московитів за поговіркою: хоч і гірше, аби інше! При відродженні, повторюю, нашої сильної і незалежної держави з вашою шляхетською поміччю у Речі Посполитої не було б межі-кресу з Туреччиною, Ханством, а відтак зникла б і ворожнеча з ними. Усе те так потрібне вам у захисті від сусідів північних і західних. За нинішніх же пожежних обставин і пан круль, і сейм, і можні регіментарі родять ворогів твоїй вітчизні, близячи собі смерть. Чи я неправду кажу?

— Слушно! Слушно! — чудувався господар розсудливості гостя.— Ладно говориш, рицарю, але ж на те потрібно он скільки часу! Ніхто не буває такий сліпий, як ті, що не хочуть бачити,— похитав головою зажурено Собеський, чогось не домовивши гостеві.— Пани сеймові, можні воєводи, гетьмани та інші регіментарі не звикли до такого мислення, а вєнц і пан круль не може так мислити.

Аж до запаморок, палячи люльки і час від часу пробуючи вино, говорили перемовці, будячи ніч, що зазирала у відкриті вікна то палкістю, то спокоєм. Але про що б не йшла мова, вона була на рідкість щирою і подвійно болючою, отож крутилася то коло Польщі, то коло України. Господар хвалив Сірка за кмітливість і навіть стратегічність, варті державця високого гатунку. А Сірко радів, відчуваючи, що зумів сказати господареві чимало того, чим жив і марив не лише він, бо відчув у