Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Вранці прокинувся першим, осідлав коня, зайшов попрощатися, розбудив священика. Він одразу схопився за голову, я підніс йому кухоль води. Панотець жадібно випив, потім подивився на мене тривожно.

— А що я вам наговорив? — спитав він.

— Сказали неодмінно поспілкуватися з Аркадієм Всеволодовичем Крамським, щодо лісопильні.

— Так, це обов’язково. А ще що? — тривожно поцікавився панотець. Я ж зробив дурну пику і руками розвів.

— Я той, перебрав учора трохи. То не дуже і пам’ятаю. Така в мене дурна натура, що як вип’ю, так пам’ять забирає. Потім тільки розповідають мені, що я витворяв. Битися хоч не ліз? А то й буйний у пиятиці.

— Та ні, не лізли.

— Ну і добре. Що ж, дякую за гостинність, бувайте. — Сів на коня та й поїхав. Уже виїздив із села, коли вершника побачив. У костюмі, видно, що з освічених, не мужик. Років тридцять, середнього зросту, худий. Той мені дуже здивувався, під’їхав.

— Доброго дня, — привітався я.

— Доброго, а ви хто? — спитав чоловік.

— Я — Варфоломій Мурзін, прикажчик. Дивлюся ліси тутешні. — Я вклонився.

— Володимир Нікіфоров, управитель тутешньої економії, — він подав мені руку. — І як вам тутешні ліси?

— Та хороші ліси, але з дорогами погано.

— Так, дороги тут тільки кілька місяців на рік є, коли підмерзне, — кивнув Нікіфоров. — А ви де живете?

— У пані Капітоліни Литвин кімнату знімаю.

— О, то передайте пані Капітоліні привіт.

— Неодмінно.

Роз’їхалися ми, я до Дергачів поїхав. І от так чую, що наче їдуть за мною. Я у ліс повернув, сховався. За хвилину бачу, їде пан Нікіфоров, виглядає мене. Воно аби по дорозі, то видно було б по слідах, що з’їхав я, а в лісі й не роздивишся. Проїхав він, а я з коня зліз, наспівувати пісню почав. Вийшов із кущів, так наче до вітру ходив, заліз на коня та й поїхав. Нікіфоров, мене почувши, сам у лісі сховався. Тобто стежив за мною. Цікаво.

Вів він мене аж до Дергачів, іще з лісу дивився, чи поїду я до маєтку пані Поліни. Поїхав я. Завів коня у сарай, пішов привітатися до господині.

— Вибачте, що не приїхав увечері, пані Капітоліно, — сказав я Поліні, яка сиділа з якимись дівчатами.

— Нічого, головне, що повернулися. Знайомтеся, це мої вихованки. — Поліна познайомила мене зі всіма дівчатами, яких було дванадцятеро. Хтось малював, хтось співав, хтось шив. Їм було весело. Тільки дивувався, звідки у Поліни стільки сил, щоб таку кагалу виховувати. — Снідати хочете?

— Та можна, — кивнув я.

Сіли за стіл разом, я помив ведмежої цибульки, яку полюбляв ще з дитинства. Поїли, потім я вийшов надвір, Поліна пішла зі мною.

— Щось вдалося дізнатися? — спитала тихо.

— Дещо, — кивнув я. — Ви нічого не чули про так званих «лісних»?

— Ні, — відповіла Поліна. — А хто це?

— Сам не знаю. Можливо, вони якось пов’язані зі зникненнями. А вам ніколи не доводилося бачити тут дивні сліди?

— Іване Карповичу, ви мене лякаєте. Які ще сліди? — здивувалася Поліна.

— Ну, от наче у людей замість ніг коріння.

— Ви жартуєте? — Поліна аж скривилася. — Що за дешева містика?

— Князівно, я проваджу розслідування. У мене дуже мало зачіпок, тому я хапаюся за всі, за які можу. Розумію, що виглядає дивно, але головне знайти слід, — пояснив я.

— Так, розумію, вибачте, я не хотіла вас образити.

— Я не образився. А що ви знаєте про дядька вашого чоловіка?

— Про старого полковника? Ну, казали, що був дуже впливовою людиною у повіті, очолював місцеве дворянство. Я його особисто не знала, коли ми з Володею сюди приїхали, полковник уже помер.

— А як він помер?

— З коня впав. Їздив кудись, по дорозі кінь став дибки, і полковник упав, ударився головою. Привезли його додому ще живого, а за кілька днів він помер. Володя був на похороні, тоді ж з’ясувалося, що він єдиний спадкоємець. То я сюди й переїхала жити. Місця глухі, те що треба.

— Щось тут частенько люди з коней падають та гинуть, — покрутив я головою. — А цей Нікіфоров, управитель із Роменських Липників, що він за людина?

— Освічений, добре освічений, із відзнакою закінчив Московський університет, чим любить похвалитися.

— Чого ж сюди приїхав?

— Казав, що якісь інтриги проти нього у Москві були, то вимушений був поїхати звідти. Він часто до мене в гості приїздив.