Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

За результатами Брестського миру Червона армія мала покинути терени України. Більшовики, аби лишитися в Криму, 19 березня 1918 р. проголосили Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди. Не дочекавшись завершення переговорів німців та більшовиків щодо Криму, на півострів ввійшли частини армії УНР, а паралельно з ними й німецькі війська. Тим часом тут вибухнуло антибільшовицьке повстання. 21 квітня повстанці взяли в полон уряд Республіки Тавриди. До кінця квітня українські й німецькі війська очистили Кримський півострів від більшовиків682.

Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Українській державі в результаті перевороту 29—30 квітня 1918 р., вважав, що Крим має належати Україні. Без нього вона не зможе відбутися як повноцінна держава. Робилися певні кроки щодо інтеграції Криму до складу України. Проте німецьке керівництво мало свої плани щодо півострова683.

Полковник Павло Скоропадський із орденом Святої Анни на шиї

Однак поразка Німеччини в Другій світовій війні поклала край планам і однієї, й другої сторони. У складному становищі опинилася відновлена після зречення від влади гетьмана Скоропадського Українська Народна Республіка. Їй було не до Криму. Сам же Крим у 1919—1920 рр. став ареною боротьби між білогвардійцями й більшовиками, які виявилися переможцями.

18 жовтня 1921 р. у складі Російської Федерації було утворено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку684. У 1920-х рр., коли більшовики здійснювали політику коренізації, кримські татари отримали певні можливості для розвитку своєї мови й культури. Проте в 1930-х рр. почалося згортання цієї політики.

У 1941—1944 рр. німецькі війська окупували Крим. Гітлерівці планували включити півострів безпосередньо до Рейху, оскільки, мовляв, у давнину ці землі належали германцям-готам. Для кримських татар тут місця би не знайшлося. Німці не робили ставку на місцеве татарське населення в своїй окупаційній політиці.

Досить швидко кримські татари розчарувалися в німецькій владі. Особливо тоді, коли німці відмовили їм у відновленні своєї державності і почали поширювати чутки про створення в Криму Готії.

Щось подібне спостерігалося в Україні. Спочатку українці, особливо на теренах Західної України, не будучи в захваті від більшовицької влади, йшли на співробітництво з німецькими окупантами. Були також спроби створити Українську державу. Але проти цього була німецька окупаційна влада. Зрештою, лідери українських націоналістів відмовилися від співробітництва з німцями й, створивши Українську повстанську армію (УПА), почали воювати проти окупантів.

З приходом німців чимало кримських татар (близько 15 тисяч чоловік), керуючись ненавистю до більшовицької влади, пішли в шуцманшафт, тобто допоміжну поліцію, а також у стрілецькі загони, що воювали з червоними партизанами, котрі переважно базувалися у Кримських горах. До речі, червоні партизани виявляли жорстокість щодо киримли.

УПА, до речі, намагалася залучати до своєї боротьби також представників тюркських етносів. Були підготовлені й оприлюднені відозви до казахів, башкирів, калмиків, удмуртів і волзьких татар685. У цих відозвах акцент робився на тому, що росіяни поневолили тюркські народи. При цьому українські націоналісти апелювали до історії. Так, у відозві до татар Поволжя читаємо: «Пригадайте, хто Ви були в минулому. Адже не завжди Ви були невільниками Москви. Адже були інші, щасливі часи татарського народу. Тремтіла Москва перед величністю Казанського, Астраханського і Касимівського ханств. Власником середньо-волзьких земель, рибних багатств, пуховних промислів – був татарин, а не московський зайда»686. Траплялися випадки, коли представники тюркських народів переходили на бік УПА. 29—30 вересня 1943 р. до українських повстанців-націоналістів перейшов із Здолбунова (зараз райцентр Рівненської області) відділ азербайджанців у складі 160 чоловік687.

Розповіді про особливий колабораціонізм кримських татар – це радянський пропагандистський міф, який мав на меті виправдати вигнання представників цього народу з його земель.

«Рівень колабораціонізму» в кримських татар був не вищий, ніж у деяких інших народів, окупованих німцями. Принаймні не вищий, ніж у «титульної нації» СРСР – росіян. Останні створили низку військових формувань, які воювали на боці гітлерівців. Найбільш знаною була Російська визвольна армія, яку очолював генерал Андрій Власов (1901—1946).

18 травня 1944 р. радянська влада почала депортацію кримських татар688. З Криму виселили близько 200 тис. представників цієї національності – переважно в Узбекистан та прилеглі до нього райони Казахстану й Таджикистану. Під час депортації загинула немала частка людей. Точна цифра не встановлена, але за підрахунками кримськотатарських дослідників вона наближається до 10 % від загальної кількості депортованих. Також на Кримському півострові відбулося масове перейменування населених пунктів, які мали татарську назву. Саме ж ім’я кримських татар перестало вживатися в офіційних документах. Народ ніби зник.

Які були причини депортації кримських татар? Звісно, такою причиною був не роздутий радянською пропагандою колабораціонізм представників цього народу. Були це причини прагматичного характеру. Керівництво Радянського Союзу планувало включити в сферу свого впливу не лише землі Центральної Європи, а й просунутися на південь. Тому передбачалася війна з Туреччиною. З цією метою відбувалася «зачистка тилу». Уже з кінця 1943 р. починається депортація тюркських народів, що проживали на теренах Кавказу. Також