Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Рано-вранці Буш Мак-Таґґарт зібрався по свою здобич. За шість миль від Лак-Бейна, перетнувши струмок, він уперше побачив сліди Барі. Чоловік зупинився і з незвичною зацікавленістю почав їх розглядати. Тоді, нарешті, став навколінки, зняв рукавицю з правої руки й підняв зі снігу одну волосину.

— Чорний вовк! — промовив він сам до себе дивним твердим голосом, мимоволі повівши очима в бік Ґрей-Лун.

Після цього він ще ретельніше почав оглядати один із чітких слідів на снігу. Коли Мак-Таґґарт підвівся на ноги, то мав вигляд людини, що зробила неприємне відкриття.

— Чорний вовк! — повторив і знизав плечима. — Ба! Та Лерю дурень. Це ж собака, — а тоді за якусь хвинину пробурмотів собі під носа майже беззвучні слова: — ЇЇ СОБАКА.

І пішов далі цим слідом. Ним опанувало нове збудження, що було навіть більше, ніж збудження від полювання. Він був людиною, а отже, міг додати два і два, і після цих нескладних розрахунків у нього вийшла відповідь: Барі. Керівник факторії більше не сумнівався в цьому. Така думка з’явилася відразу, коли Лерю згадав про чорного вовка, але тепер Мак-Таґґарт, ретельно вивчивши сліди, був у цьому цілком переконаний. Це були сліди собаки, чорного пса. Тоді чоловік підійшов до першої пастки, звідки була викрадена принада.

Він неголосно вилаявся. Принади не було, але пастка не спрацювала. Загострена палиця з нанизаною приманкою й досі стирчала із землі, але вже пуста.

Увесь той день Буш Мак-Таґґарт ішов своєю лінією, і скрізь знаходив сліди присутності Барі. Кожен самолов був пограбованим. На озері він набрів на роздертого вовка. Його перше тривожне хвилювання, викликане відкриттям присутності Барі, тепер повільно змінювалося на гнів, і що далі керівник факторії просував, то сильнішим цей гнів ставав. Він знав, що чотириногі істоти часом грабують пастки. Але, зазвичай, вовк, лисиця чи собака, що зналися на крадіжках, могли спустошити лише кілька самоловів. А от Барі ходив від пастки до пастки, сліди на снігу чітко показували, що він зупинявся біля кожної з них. Мак-Таґґарт навіть подумав про себе, що тут не обійшлося без людської, а чи й диявольської участі. Вовчук уникав отруєної їжі, ні разу не підставив голову чи лапу до небезпечної ділянки пастки. Без очевидної на те причини він знищив норку, чиє блискуче хутро лежало тепер розкидане на снігу. Ближче до кінця дня Мак-Таґґарт прийшов до самолова з пійманою мертвою риссю. Барі роздер сріблястий бік тварини, і тепер її шкура не вартувала й половини ціни. Чоловік голосно вилаявся, а його дихання стало уривчастим і гарячим.

Присмерком Мак-Таґґарт дійшов до хижки П’єра Есташа, що була саме посередині лінії пасток, і взявся там обліковувати добуте хутро. Лише третина здобичі годилася на продаж, рись була зіпсована наполовину, шкурка норки розірвана надвоє. Другого дня він виявив ще масштабніше розорення, ще більше порожніх самоловів. Його гніву не було меж. Під вечір, прибувши до другої хижки, Мак-Таґґарт помітив там на снігу свіжі сліди Барі. Тричі за ту ніч він чув собаче виття.

На третій день керівник факторії не повернувся в Лак-Бейн, а почав обережно вистежувати Барі. За ніч випало на палець чи два снігу, і, ніби бажаючи ще більше розізлити свого ворога, вовчук почав хаотично кружляти за сто ярдів від хижки. За хвилин тридцять із неї вийшов Мак-Таґґарт і десь зо дві години ішов наслідці за Барі, аж доки не добрів до густого лісового болота. Барі тримався проти вітру, раз по раз ловлячи запах свого переслідувача. З десяток разів він підпускав Мак-Таґґарта до себе так близько, що міг чути тріск у чагарнику чи металевий звук від ударів гілок об дуло його рушниці. Тоді звір, наче окрилений якимось натхненням, раптом розвернувся великим колом і попрямував назад до лінії пасток. Керівник факторії, і собі розвертаючись, знову вибухнув лихослів’ям, і коли ближче до полудня досяг лінії пасток, Барі з усієї снаги був зайнятий своєю руйнівною роботою. Він убив і з’їв зайця, пограбував три самолови на відстані милі й знову подався прямісінько до Лак-Бейна.

На п’ятий день Буш Мак-Таґґарт повернувся в поселення з препаскудним настроєм. У крамниці він застав тільки Валанса, одного з чотирьох французів, що знали про його нову комерцію, і розповів про свої поневіряння на лінії пасток. Коли Мак-Таґґарт вийшов у сусідню кімнату, до Валансових вух донеслася лайка: так Буш зганяв свою лють на Марі. Трохи згодом у крамницю зайшла дівчина. Вона була налякана, із широко розплющеними очима, а одна з її щік палала від Мак-Таґґартового ляпасу. Дістаючи їй консервованого лосося, що його керівник факторії захотів на обід, Валанс тихцем, із прихованою врочистістю прошепотів їй на вухо:

— Мсьє Лерю зловив срібну лисицю. Він любить вас, chérie. Навесні матиме чудовий виторг, а поки що передає вам повідомлення зі своєї хижки на березі Чорного Безхвостого Ведмежати: «БУДЬ ГОТОВА ТІКАТИ, КОЛИ ВИПАДЕ М’ЯКИЙ СНІГ!»

Марі не дивилася на нього, але чула кожне слово. Очі її заблищали, як зорі, і коли молодий комірник дав їй лосося й вона вийшла з крамниці, то чоловік, киваючи головою й дивно усміхаючись, вигукнув сам до себе:

— Ох, Валансе, холера ясна, а вона така ж красива, як і раніше!