Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Ох, що це була за тварина! Величиною вона вдвічі перевершувала найбільших слонів, що траплялися мені досі.

Це був неприродно величезний представник особливої породи, що пережила, можливо, всесвітній потоп. Його чорно-сірі боки були позначені шрамами. Один із його жахливих бивнів яскраво блищав при світлі місяця; другий, наполовину зламаний, мав неправильну форму, будучи відігнутий не вгору, а донизу і трохи праворуч.

Перед нами стояв справжній біблійний левіафан!

Я сів навпочіпки за покритим мохом скелетом слона і, дивлячись на цю незвичайну тварину, мріяв про великокаліберну рушницю.

Що сталося з Марутом — я не помітив; здається, він лежав, розпростертий на землі.

Хвилину або й більше різні думки сновигали в моїй голові.

Я думав, що трубний звук, виданий помираючим слоном, привернув сюди цього гіганта, який, можливо, був царем серед слонів, що закликали його під час свого конання.

Постоявши хвилину і втягуючи повітря, Джана (я так називатиму його) попрямував до того місця, де лежав слон, якого я вважав уже мертвим. Насправді він був ще живий і, коли Джана наблизився, підняв свого хобота, неначе вітаючи його. Але Джана, так само, як було і в моєму видінні, кинувся на вмираючого і ударом у бік добив його.

Зробивши це, не знаю, від злості чи з бажання припинити страждання конаючого, він зупинився і неначе замислився.

У цей час я, на свій подив, помітив, що вітер, який тихо гойдав очерет біля озера, дув у напрямку від Джани до нас.

Але неначе злою долею приведена, ярдів за сто праворуч від нас, серед каміння промайнула якась тінь, схожа на слона.

Джана нашорошив свої широкі вуха, затремтів усім своїм величезним тілом і почав ретельно обнюхувати повітря.

— Господи! — подумав я, — він почув нас…

Щоб заспокоїти себе, я сподівався, що нас іще не виявили.

Але марно!

Джана був стріляний горобець.

Він захрюкав і рушив, як товарний потяг, у напрямку до нас, ретельно обнюхуючи з усебіч землю і вдихаючи глибоко повітря.

Десять разів я прицілювався в нього з уявної рушниці, роблячи це абсолютно автоматично.

“Що буде зі мною? — подумав я в цей час, — чи прониже він мене своїми бивнями, чи підкине високо в повітря або розчавить важкими ногами?”

— Жерці Джани веліли йому вбити нас, — тремтячи прошепотів Марут, — але перш ніж померти, я хочу сказати, що леді, дружина лорда…

— Тихіше, — перервав я його, — Джана почує нас.

Я подивився на Марута і лише тепер помітив, як він змінився. Уже не було звичної усмішки. Обличчя зблідло і змарніло, як у небіжчика, померлого принаймні три дні тому.

Я мав рацію. Джана почув нас. Він ішов просто до нас, витягнувши вперед свій жахливий хобот. Марут не міг винести цього видовища. Він схопився і кинувся бігти до озера, сподіваючись знайти порятунок у воді.

Ох, як він біг! За ним зі швидкістю паровоза помчав Джана, сурмлячи у свій хобот. Досягнувши озера, Марут кинувся у воду і поплив від берега.

“Тепер, — думав я, — йому вдалося врятуватися, якщо він не дістанеться крокодилам”.

Але Джана теж добре плавав. Із гучним сплеском він кинувся у воду і погнався за Марутом. Побачивши це, Марут швидко повернув до берега, таким чином вигравши трохи часу.

Вибравшись на берег петляючи між скелями Марут, на мій превеликий жах, побіг прямо до мене. Не знаю, чи зробив він це випадково або з божевільною надією знайти у мене захист…

Раптом він зупинився, обернувся до Джани, який його Наздоганяв, і крикнув йому щось подібне до прокляття, у якому я розібрав лише одне слово: Дитя!

Дивно, але це справило певне враження. Джана зупинився за кілька кроків від Марута і, здавалося зрозумів ці слова, які страшенно розлютили його.

Видаючи жахливі крики, він скажено хльостав хоботом собі боки, страшенно витріщаючи свої червоні очі. Піна стікала з його відкритого рота. Потім він кинувся вперед…

На мить я заплющив очі і, коли я знову розкрив їх, Марут уже був високо в повітрі. Наступної миті він упав униз, із жахливим звуком ударившись об землю.