Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— бо що ж іще лишалося зробити, окрім як рухатися вперед? Підходиш і гладиш живота, як вагітна. Не звертаєш уваги на феєрверки, хоча ще тільки початок грудня і для феєрверків зарано. Дивишся на темного чоловіка, обличчя якого видно нечітко, бо надворі вже восьма вечора; він іде тобі назустріч, і ти завмираєш як укопана. Він вирячується на тебе, роздягає й промацує поглядом. Ти прислухаєшся до криків позаду, до виття поліційних сирен, які наближаються по шосе, — а в обличчя тобі наставляють пістолет.

Кинувшись бігти, ти вже не зупинялася. Напхала фіолетову валізу і втекла від 3 грудня 1976 року, — хай буде проклятим той день, який Бог сотворив, бо він був жахливим. Ти гадаєш, що втечеш до Америки, але твій американець уже все прорахував, аж до останнього чеку за оренду житла, і дуже скоро він від тебе втече. А цей чоловік, чоловік на фото, — ні. Він наблизився до тебе з кутка ось цієї газети. У нього є ім’я — не читай його.

Дурна ти жінка. Ти так і не втекла від 3-го грудня 1976-го, а, навпаки, увірвалася в саму гущу того дня. Ти так і не пізнала наступного — 4-го грудня. І 20-го квітня... Ти знаєш тільки ТРЕТЄ ГРУДНЯ. Цей день буде тривати, поки не об’явиться, щоб його прикінчити, він. Фотографія ніби промовляє: «Третє грудня повертається по тебе. У нас іще є незавершені справи. Монтеґо-Бей не в змозі все зупинити, так само, як і Америка. Я йду по тебе, Нін...». Не називати її цим ім’ям, не смій ніколи називати її цим йобаним ім’ям! Це мертве ім’я мертвої жінки з мертвого міста. Біжи на хер якомога далі, бо вона померла...

А тепер запали сигарету його запальничкою, яку він чекає назад, але не віддавай, поки сам не попросить. Прикури сигарету й затягнися. Кашляй, кашляй довше, кашляй голосніше. А тепер ще раз затягнися. Затягуйся, аж поки серце не почне битися так повільно, що можна буде порахувати його удари. А тепер візьми сигарету — і пропечи його голову. Ткни так, щоб аж до останньої сторінки прогоріло; тисни, поки не спалахне яскравий язичок полум’я, а тоді кинь газету на ліжко.

— Кім, що там за довбойобство відбувається?

Пропали собі шлях — крізь стукіт отого білого за дверима, крізь його крики, зойки, грюкання і бахкання у двері, які не піддаються; крізь потріскування подушок, і шепіт шовкових простирадл, і сміх поліестерових штор. А сама — не руш, лише дивися, як буйно, немов з-під задертої вітром спідниці, виривається полум’я й оголює верескливе вікно.

Пропали собі шлях до безпечного виїзду. Єдиний шлях уперед — це крізь.

Баррі Діфлоріо

ойно в Ірані стався вибух лайна. Ну, вибухнуло ще в січні, але наслідки доходять до нас лише тепер. Лайно вибухає по всьому світу. «Хаос і розбрід, розбрід і хаос», — повторюю я раз по раз, ніби ці слова мають між собою щось спільне: Содом і Гоморра, Гоморра і Содом. Всі ці сімейні знімки подорожують у моїй валізі — не в портфелі; з портфеля цю течку треба вийняти й віддати Селлі на знищення, але ж можна спочатку зробити кілька знімків? Господи Ісусе, мені здається, я підчепив щось на зразок лихоманки Ніксона. Я так часто повторюю людям, що життя не подібне на довбану бондіану, що часом випускаю з поля зору, що це все ж не так. Саме бондіана, та ще й яка! Чого мені іноді справді хочеться, то це відкинутись у кріслі, зняти взуття та шкарпетки й поміркувати, де лайно вибухне наступного разу. Тим часом воно, правда, іншого різновиду, рвонуло в Югославії. І хлопця з НАТО воно застало зненацька. Чільник найкрутішого у світі ЦРУ — а от не знав.

Ліндон Вольфсбрикер. Ім’я, над яким дуже довго сушить голову старше покоління: що це за постать, де взялася і що їй передувало? Вольфсбрикер. Справді, звучить як стереотип, який так і тягне назвати нацистським фетишистом. А між тим Вольфсбрикер — це посол США в Югославії. Не питайте мене, як він дістав цей пост, але посольська посада як така завжди, так чи інакше, проходить по лінії Контори. Ніби зсередини. Згідно з директивою спецслужб, розісланою резидентам по всьому світу, всі стратегічні операції тримаються в таємниці від будь-яких послів. Першою моєю думкою було: та ну! Я маю на увазі, це дійсно розумно. Адже дехто з послів отримує призначення тільки завдяки прихильності президента, а вдале потрапляння на гарне місце, де ти можеш зробити собі ім’я, — скажімо, на Кіпр, — згодом може підняти тебе і до сенатора, губернатора чи навіть віце-президента. Хтось, навпаки, призначається тому, що президент цього довбодзьоба ненавидить усіма фібрами душі, тож із його, президентського, боку що може бути більш розсудливим, ніж прибрати негідника з дороги і запроторити, скажімо, в Радянський Союз або взагалі на край світу, в яку-небудь Папуа-Нову Гвінею? В будь-якому разі, амбітного засранця, заклопотаного власним звеличенням і кар’єрним ростом, не слід тримати в курсі справ узагалі, бо понад усе інше і передусім він — це скалка в дупі, і досить велика. Ось вам готовий портрет Вольфсбрикера: розлючений гівнюк, який ув’язнув у телефонних розбірках з адміралом Танні — через те, що, бачте, від нього, посла, приховують інформацію, порушуючи офіційні президентські укази, між іншим, сімнадцятирічної давнини.

І ось Вольфсбрикер надсилає адміралові послання, яким ЦРУ в Югославії оголошується поза справами — аж до скасування цієї директиви. І заявляє він це з усією серйозністю: ніхто не займає відповідальних посад і не веде ніякого бізнесу ні в Белграді, ні взагалі будь-де в Югославії. Пан посол здуріііііііііііііів.

А гірше те, що він кляв у батька-матір директора ЦРУ за речі, в яких він сам — ні бе ні ме ні кукуріку. Я чув, адмірал так розлютився, що залив собі всі штани гарячою водою з лимоном. Пішли дзвінки по всьому світу, стосовно того, хто що знає про цю директиву і від кого вона взагалі виходить. Зрозуміло, коли зателефонували мені, я сказав, що в Конторі відбувається перерозподіл сфер впливу між містером Бушем і адміралом Танні, а я просто виконую накази. Чиї? Ні, не спецслужби, якщо вас цікавить саме це, панове. Я не творю політику, я забезпечую її реалізацію. Кумедно, в той момент я був упевнений, що просування службовою драбиною мені не бачити, а