Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

Годинник пробив тричі, і тут сталося неймовірне: усі «гриби» разом перекинулися догори дриґом; клунки, що лежали біля ніжок, виявилися тулубом і головою, а грибні ніжки — власне ногами. От тільки ніг було не по дві, як у пересічних громадян, а по одній, та й та була не збоку, як в одноногих людей, а росла посередині. Закінчувалася та нога широченною, як на те, ступнею, задертою догори, від чого вона, та ступня, нагадувала човен-каное. Люсі відразу зрозуміла, чому вважила спочиваючих тупотупів за гриби: вони розпростерлися просто на спинах, здерши догори ногу. Пізніше вона дізналася, що вони завжди відпочивають саме так: ступня захищає їх від сонця і дощу, тому спочивати під нею одноногим тупотупам так само затишно, як, наприклад, іншим у наметі.

— Ой, які ж вони кумедні! — не втрималася від сміху Люсі. — Це ви їх такими зробили?

— Та отож, — не сперечався чаклун. — Так, саме я і перетворив розтелеп-тупотупів на однотупів, — додав він і теж розреготався. — Ти тільки-но подивись!

А подивитися таки було на що. Звісно ж, ані ходити, ані бігати, як ми з вами, однотупи не могли. А от що вони добре вміли, то це стрибати і плигати, немов жабенятка чи коники-стрибунці. Стрибали вони так справно, ніби й тієї однієї ноги в них не було, а замість неї була потужна пружина. Вони торкалися землі з гучним тупанням, що чимало спантеличило Люсі ще вчора за їхньої невидимості. Та тепер усі були як на долоні. Тупотупи тупотіли в усі боки та перегукувалися одне з одним.

— Е-ге-гей, хлопці! Нас знову скоріш видимо, ніж невидимо! Як гарно побачитись ізнов!

— Що ж, певно, ми видимі, — перекрикуючи галас, наголосив однотуп у червоному капелюсі з китицею, у якому Люсі з голосу впізнала головного однотупа. — А якщо нас видко, то, вочевидь, ми вже не невидимки, а навпаки.

— Саме так, а як інакше! — одразу ж відгукнулися всі інші. — То ж бо й воно, що вже не невидимки! А саме — «навпаки»! Як влучно сказано!

Найнетямущіщі — й ті допетрали!

— Здається, дівча пошило нашого старигана в дурні, доки той давав хропака! — оголосив Тугодум (бо то був саме він). — Нарешті наша взяла!

— Як ладно сказав — «пошити в дурні»! — одразу ж підхопив хор тупотупів. — У нашого голови є голова на плечах! Як щось скаже — то як в око влучить!

— Ба, як їм не лячно казати таке про вас? — знітилась Люсі. — Бо ще вчора страховиська лячнішого за вас вони й не знали. Хіба ж вони не розуміють, що будь-якої миті ви можете їх почути?

— Та такі вже вони, розтелепи, — зітхнув чаклун. — От тільки-но вони готові на тебе молитися, бо ти, бач, і наймудріший, і всевидючий, і найсуворіший, а наступної миті вони сподіваються тебе надурити якимись хитрощами, що й дитя наскрізь побачить. Та чим би вони не тішилися…

— А чи так уже потрібно повертати їм їхній первісний вигляд? — спитала Люсі. — Здається, їм і тепер непогано… Принаймні вони ніби щасливі — дивіться-но, як тупотять! До речі, а ким вони були раніше?

— Та звичайними собі гномами, — зауважив чаклун. — Хоча не зовсім. Порівняно з вашими, нарнійськими, ці вирізняються нестачею клепок та просто казковими ліньками.

— Шкода, якщо на те потреба повернути їх назад, — пожалкувала Люсі. — Тепер вони такі милі й кумедні. А можна я піду до них і сама їм усе скажу? Чи мало б це якесь значення?

— Мало б мати, та мало що має, — стенув плечима чаклун. — Бо сказати — одне, а зрозуміти — то зовсім інше.

— А ви підете зі мною?

— Навіщо? Іди вже сама. Може, тебе вони зрозуміють краще.

— Вельми дякую за гостинність! — сказала Люсі й хутко побігла вниз сходинками, якими з таким острахом йшла вгору вранці.

Унизу вона з розгону кулею налетіла на Едмунда. У нього за плечима стояли інші, і, побачивши їхні бліді стривожені обличчя, Люсі відчула докори сумління — як за своїми справами вона могла про них забути?!

— Усе гаразд! — вигукнула вона біжучи. — Усе добре! Чаклун виявився аж ніяк не злим, а напрочуд милим та люб’язним. А ще я бачила його, самого Аслана!

Із цими словами, немов вітерець, вона промайнула повз друзів й опинилася в садку. Здавалося, земля гула від тупотіння однотупів, а повітря дзвеніло від їхніх радісних зойків. Із її появою земля загула, а повітря задзвеніло вдвічі дужче.

— Ось і вона, ось і вона! — заволали однотупи. — Тричі, тричі ура! Ура маленькій дівчинці, що зуміла донести наші найщиріші мрії до старого чаклуна. Хвала героїні, хвала!

— Залишається лише пожалкувати, — виголосив голова Тугодум, — що ми не в змозі зробити вам таку приємність побачити нас такими, якими ми були до того, як стали тими, які ми є, а саме — жалюгідними почварами. А якщо ви не побачите різницю, то ви нас і не зрозумієте. Саме тому, якщо вже йдеться про зовнішність, ви можете згадати прислів’я: зовнішність оманлива, а нам і в оману вас ввести нічим, бо ми й так страховиська.

— Саме так, ти правду кажеш, як завжди, голова Тугодум! — здригаючись на місці, немов повітряні кульки за вітром, заволали тупотупи. — Ось такі ми і є, страшні без омани.

— Я тільки хотіла сказати, що вам добре личить і ваш нинішній вигляд!

— Прислухайтеся до неї, — одразу ж підхопили тупотупи, — її цілковита правда! Як нам личить наш нинішній вигляд! Усі красені, мов дібрані!

Вони змінили попередню думку й оком не змигнувши та навіть не помітили цього.

— Вона мала на увазі, — не забарився втрутитися Тугодум, — як нам личило бути тими, які ми були, доки не стали тими, якими є.

— Який слушний наш голова! Слушніше не буває! — одразу загомоніли інші. — Саме це вона і мала на увазі! Ми самі чули!

— Та я казала зовсім інше, що ви гарні й такі, які ви є! — розгубилася Люсі.

— От! Я й кажу: раніше ми були гарні, а не те, що є! — вів своє Тугодум.

— Прислухайтеся до них обох! — завели свою пісню тупотупи. — Вони обидва правду кажуть! Як і завжди! Та як дотепно, коротко і влучно!

— Але ж ми стверджуємо зовсім протилежне! — обурилася Люсі, уже сама тупаючи