Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Та кивнула. Блакитний обладунок лицаря тьмяно засвітився, і за мить той здійнявся у небо так, неначе впав у нього. Приголомшений Далінар незграбно позадкував, спостерігаючи, як злітає вгору осяйна блакитна постать, а тоді дугоподібно знижується, наближаючись до села.

— Пішли, — сказала Сколкозбройна, і її голос бринів, луною відбиваючись від стінок шолома. Вона попрямувала схилом униз.

— Зачекай! — гукнув до неї Далінар, поспішаючи вслід, а Таффа, вхопивши доньку, кинулася за ним. Позад них догоряло розлите масло.

Жінка-воїн уповільнила ходу, щоби Далінар і Таффа поспівали за нею.

— Я хочу запитати, — промовив Далінар, почуваючись по-дурному. — Який зараз рік?

Лицарка обернулася до нього. Її шолом кудись зник. Він спантеличено закліпав очима: коли вона встигла його зняти? На відміну від свого товариша, жінка мала світлу шкіру — не бліду, як у шинів, а від природи трішки смагляву, наче в алетійки.

— Восьма епоха, триста тридцять сьомий рік.

«Восьма епоха? — подумав Далінар. — І що б це означало?» Це видіння було не схоже на решту. По-перше, усі інші тривали коротше. І той голос, що промовляв до нього… Чому його не чути?

— Де я? — знову звернувся до жінки Далінар. — У якому королівстві?

Лицарка насупила брови.

— Хіба ти не зцілився?

— Я в порядку. Просто… мені треба це знати. У якому я королівстві?

— Це Натанатан.

Далінар видихнув. «Натанатан». Розколоті рівнини розташовувались на території, яка колись була Натанатаном. Це королівство впало багато століть тому.

— І ви воюєте за короля Натанатану? — допитувався великий князь.

Його співбесідниця засміялася.

— Променисті лицарі не воюють за жодного з королів, вони б’ються за всіх монархів водночас.

— Ну, а де ви живете?

— Наші ордени базуються в Урітіру, але ми живемо в містах по всій Алетелі.

Далінар застиг на місці. Алетела. Такою була історична назва території, що пізніше стала Алеткаром.

— І ви перетинаєте кордони королівств, вирушаючи на битви?

— Гебе, — втрутилася Таффа. Вона виглядала дуже стурбованою. — Адже це ти пообіцяв мені, що Променисті з’являться, щоб захистити нас, — якраз перед тим, як пішов шукати Селі. У тебе й досі каша в голові? Пані лицарко, чи не могли би ви зцілити його ще раз?

— Я маю заощаджувати Регенерант для інших, які могли отримати поранення, — відповіла жінка, дивлячись на село. Здавалося, бій стихав.

— Зі мною все гаразд, — гнув своє Далінар. — Алетк… Алетела. Ви там живете?

— Це наш обов’язок і привілей, — відказала жінка, — пильнувати від Руйнації. Одне королівство вивчає мистецтво війни, щоби решта могли жити в мирі. Ми помираємо, щоб жили ви. Такою завжди була наша доля.

Далінар непорушно стояв, осмислюючи почуте.

— Нам потрібен кожен, хто здатний битися, — мовила лицарка. — І всі, у кого є відповідне бажання, мають неодмінно прибути до Алетели. Битва, навіть ось ця, проти Десяти смертей, неминуче змінює людину. Ми навчимо тебе воювати, не руйнуючи себе. Приєднуйся до нас.

Далінар мимоволі кивнув.

— Для кожного пасовища необхідні три речі, — продовжила жінка, і її голос змінився, ніби вона цитувала по пам’яті. — Стада, щоби рости, пастухи, щоби доглядати, і стражі по краях. Ми, алетельці, і є тими стражами — воїнами, котрі захищають і б’ються. Ми — хоронителі жахливого мистецтва умертвіння, яке з настанням Руйнації передаємо іншим.

— Руйнація, — повторив Далінар. — Адже це означає Спустошувачі, еге ж? То це проти них ми билися цієї ночі?

Лицарка поблажливо шмигнула носом.

— Ось це? Спустошувачі? Ні, це була Опівнічна сутність, хоча хто випустив її, все ще лишається таємницею, — вона глянула вбік, і її обличчя зневиразнилося. — Гаркейлен каже, що Руйнація близько, а він нечасто помиляється. Він…

Ніч прорізав раптовий зойк. Жінка вилаялась і глянула в той бік.

— Чекайте тут. Покличте мене, якщо Сутність повернеться. Я почую.

І ринулася в темінь.

Далінар підняв руку, розриваючись між бажанням кинутися вслід і необхідністю залишитися охороняти Таффу та її дочку. «Прародителю бур!» — подумав він, усвідомлюючи, що їх залишили в темряві, адже поряд більше не було осяйного обладунку лицарки.

Він обернувся до Таффи. Та стояла на стежці поряд нього, і в її очах застиг дивний вираз — вони немов дивилися всередину.

— Таффо? — звернувся до неї князь.

— Я сумую за цими часами, — промовила жінка.

Далінар підскочив. Це був не її голос, а чоловічий — низький і владний. Саме він промовляв до князя в кожному видінні.

— Хто ти? — запитав Далінар.

— Колись вони були єдиним цілим, — сказала Таффа чи хто б то не був іще. — Ці ордени. Люди. Звісно, виникали проблеми й конфлікти. Проте вони мали спільну мету.

Далінара продер мороз. Щось у цьому голосі завжди здавалося йому віддалено знайомим. Навіть у найпершому видінні.

— Прошу, скажи мені, до чого це все, навіщо ти показуєш мені такі речі? Хто ти? Якийсь слуга Всемогутнього?

— Якби я лише міг допомогти тобі, — промовила Таффа, дивлячись на Далінара, але пускаючи повз вуха його запитання. — Ти повинен об’єднати їх.

— Я вже чув це раніше! Але мені потрібна допомога. Те, що лицарі розповіли про Алеткар, правда? Ми справді знову можемо такими стати?

— Розмови про гіпотетичне заборонені, — відказав голос. — А розмови про минуле залежать від точки зору. Однак я спробую допомогти.

— То дай мені щось істотніше за розпливчасті відповіді!

Таффа похмуро дивилася на нього. Якимось дивом лише при зоряному світлі вдалося розгледіти її брунатні очі. По той бік їхнього погляду крилося щось глибоке й загрозливе.

— Скажи мені хоча б от що, — мовив Далінар, хапаючись за можливість поставити конкретне запитання. — Я довіряв великому князю Садеасу, але мій син — Адолін — вважає, що я поводився по-дурному. Мені варто й надалі вірити Садеасові?

— Так, — відповіла незрима сутність. — І це важливо. Не дозволяй собі погрузнути в чварах. Будь сильним. Чини по честі, і честь допоможе тобі.

«Нарешті, — подумав Далінар. — Хоча б щось конкретне».

Він почув голоси. Темний краєвид довкола Далінара затуманився.

— Ні! — він потягнувся до жінки. — Не відсилай мене поки