Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Войцех! — дуже гірко мені стало за нього. Наче друга втратив.

— Я його вбила, Іване Карповичу, я. Може, ще когось. Я ж старанно писала все. Бо Корякін перевірити міг, Альошу вбити. На яку тільки підлість не здатна людина заради доброї мети! — Вона хрипко засміялася. — Але всьому межа є. Ще коли у вагоні полізли ви до мене, думала я все розповісти. Не хотіла я вашу родину руйнувати. Але п’яна була, задурило мене вино архієрейське. Потім заспокоювала себе, що от ви зі мною спите, але це так, до одужання, а потім поїдете ви до своїх, а я брата врятую, і всім добре. Та коли дізналася, що ви розлучатися затіяли, дочку кидати, то вже не витримала. Страшна я людина, огидна, мерзенна, але от не змогла. Ось і вся моя розповідь, Іване Карповичу.

— Господи, бідолашна дівчинка, — притиснув я її до себе і заплакав, хоч обіцяв собі більше не плакати. І вона заплакала. Так сиділи довго.

— Простіть мене, Іване Карповичу. Розумію, що не можу про таке просити, але прошу, — прошепотіла потім вона.

— Простив. І ти мене прости.

— За що?

— Бо я гірший за тебе, значно гірший.

— Про що це ви, Іване Карповичу? — здивувалася вона.

— Ні про що. А тепер слухай, як ми далі будемо.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Далі? Яке далі?

— Таке, Груню, слухай.

І говорив аж до пообіддя, коли пішла вона на пошту звіт для капітана писати. А я впав на ліжко і тільки подивувався премудрості Божій. Бо ти тільки перший хід продумав, а у Господа вже і шах, і мат напоготові, і дошкою по голові.

Півтори помсти

Вона увечері прийшла з пошти і принесла цілий оберемок, як я і просив. Ми далі жили в Коктебелі, я вже повністю одужав і чекав, що мене ось-ось знову відправлять на фронт. Однак Петро Трохимович Шорох несподівано діагностував у мене початок туберкульозу і наполягав на продовженні лікування. Я, чесно кажучи, спочатку злякався, але потім із його натяків зрозумів, що краще такий туберкульоз, аніж фронт.

— Там Корякін наказав вам свіже число «Петербурзької газети» підсунути.

— Зараз, зараз, Груню. — Я гортав одразу кілька чисел «Сибірського листка», які попросив передплатити для санаторію, мовляв, це буде корисно для поранених сибіряків. Однак поранені газет не читали, здебільшого дудлили вино, грали в карти та пліткували про медсестер. Я ж вивчав «Сибірський листок» уважно, кожне число. От і зараз продивився вже два, а у третьому побачив велику статтю на півшпальти. Прочитав її. Посміхнувся. Груня якраз принесла чай. Ми тепер не вечеряли, а пили чай, бо за час кримського відпочинку почав рости у мене живіт, який у нас на Роменщині називали «мамон», чи то від демона багатства Мамони, чи від допотопного мамонта. Мамон був мені ні до чого, хоч на картинках у журналах та книжках мене часто зображали з таким приємним круглим черевцем. Як пояснювали видавці, черевце те викликало у читачів довіру і симпатію, тоді як злодіїв завжди зображували худими або навпаки дуже вже тлустими. Однак то обкладинки, а в житті я вирішив перемогти свій мамон, тому ввечері пив пустий чай, а вдень старався більше гуляти, оббігав уже весь Карадаг.

— Що ви так посміхаєтеся, Іване Карповичу? — спитала Груня.

— Та стаття цікава, є ж штиль у людей! Ти тільки послухай! «Сотні людей зібралися на міській набережній, щоб провести покійного в останню путь. Скорбота та сум світилися на обличчях міщан, які в одну мить відчули себе сиротами, позбавленими мудрого батьківського піклування. Плач і скрегіт зубовний, відчайдушні крики „На кого ж ти нас покинув!“ порушували мертву тишу, що стояла над містом Оркестр пароплавства заграв траурну мелодію, а почесна варта з найкращих солдатів 95-го піхотного полку дала салют на пошану покійного. Небо над містом не бачило більшого трауру, як у той день!»

— Що це за нісенітниці? — здивувалася Груня і почала розливати чай.

— Репортаж із похорону одного діяча.

— Може, хоч печива, Іване Карповичу?

— Ні, Груню, дякую.

— Та немає у вас ніякого мамона! Іване Карповичу, я ж у певний період свого життя багацько чоловіків бачила, то можу вас запевнити!

— Груню, припини мене зваблювати. Ложку меду ще можна, чайну, а печива ніякого!

— Ну, як хочете, — зітхнула Груня. Сама вона їла мало, тому худенька була.

Я поклав газету на стіл. Так, щоб зручно було прочитати заголовок великими літерами. Але Груня газет не любила, навіть не подивилася, попивала собі чай.

— Груню, — сказав я.

— Що? — подивилася на мене.

— Та той, могорич із тебе. — Я усміхнувся.

— Хто?

— Ну, це у нас так кажуть. Як хтось комусь приємну справу зробив, але відносини у людей близькі і гроші платити не годиться, тоді той, кому зробили, виставляє самогонки, або коньяку, як люди благородні, — пояснив я.

— Щось плутано говорите, Іване Карповичу. Що за гру ви затіяли? Ой, та у вас же бісики в очах! — Груня засміялася. — Ну, що таке? Кажіть!

Я подивився на газету, Груня помітила мій погляд, сама подивилася. Але газета, що там цікавого? Знову глянула на мене.

— Ну, що таке? Іване Карповичу, не мучте мене!

— Та той, Груню, поховали Вісмана вашого.

— Що? — вона вмить припинила усміхатися.

— Он, почитай репортаж із похорону. Бідолаха вночі поїхав Єнісеєм ловити каторжників і провалився під лід.

— Іване Карповичу, зараз лютий! Це тут плющ зеленіє, а на Єнісеї лід у сажень!

— Слухай, за що купив, за те й продаю, — розвів я руками. — Пишуть, що провалився, знайшли зранку, ховали в закритій труні при великому зібранні народу. Губернатор прибув, поліцмейстер, владика Єнісейської єпархії Никон та інші поважні люди. Ти почитай, Груню, почитай.

Вона схопила газету, страшно нервувала, читала майже вголос, очі в неї сіпалися. Прочитала. Відклала вбік і подивилася на мене.

— Як це вам вдалося, Іване Карповичу? — спитала хрипким голосом.

— Мені? Груню, ну що ти