Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Але й цього йому було мало. Він мочився у ті ящики, а потім усе перемішував. Врешті те коріння, щоб не збрехати, виглядало чисто як та каша з ґрисом.

Задзвонив телефон. Фельдфебель Ванєк підскочив до телефонної трубки і злісно її кинув:

— Мушу йти до полкової канцелярії. Щось дуже несподівано, це мені не подобається.

Швейк знову залишився сам.

За хвилину телефон задеренчав знову.

Швейк почав розмовляти:

— Ванєк? Він пішов до канцелярії. Хто біля телефону? Ординарець одинадцятої роти. А хто говорить? Ординарець 12-ої маршової? Сервус, колего! Як мене звуть? Швейк. А тебе? Браун? Ти часом не родич того Брауна, капелюшника з Побережної вулиці в Карліні? Кажеш, ні? Не знаєш такого?.. Я його теж не знаю. Я тільки одного разу їхав трамваєм якраз повз цю крамницю, і мені його вивіска впала в око. Що нового? Мені нічого не відомо. Коли їдемо? Про від’їзд я ще ні з ким не балакав. А куди ж ми маємо їхати?

— Ти, телепню, з маршовою на фронт.

— Про це я ще нічого не знаю.

— Ну й ординарець з тебе. Просто як з телячого хвоста сито. А не знаєш випадково, чи твій лейтенант...

— У мене обер-лейтенант...

— Це байдуже, одного тіста книші. Отже, твій обер-лейтенант пішов на нараду до полковника?

— Він його туди покликав.

— Ось бачиш, і наш туди пішов, і з тринадцятої маршової теж. Щойно говорив по телефону з їхнім ординарцем. Щось мені цей поспіх не подобається. А музиканти пакуються, ти не знаєш?

— Я ні про що не знаю.

— Не вдавай дурного. Ти ж, певне, чув, що ваш фельдфебель-рахівник дістав уже накладну на вагони? Скільки у вас людей?

— Не знаю.

— Ти, ідіоте, боїшся, що я тебе з’їм? (Чути, як хтось біля телефону говорить убік: «Візьми, Франто, другу трубку, почуєш, якого пришелепуватого ординарця мають в 11-й маршці»). — Алло, ти заснув там чи що? То відповідай, коли тебе колега питає. Отже, тобі ще нічого не відомо? Не заперечуй. А ваш фельдфебель-рахівник хіба нічого не казав, що дістанете консерви? Кажеш, ти з ним про такі речі не балакав? Цур тобі, який же ти йолоп. Кажеш, це нібито не твоя справа? (Чути сміх.) Чи не стукнули тебе в дитинстві по голівці жорном? Ну, добре. Як щось довідаєшся, зателефонуй нам до 12-ої маршової. Ти, дурко-малятко! А власне, звідки ти?

— З Праги.

— То ти мав би більше клепок у голові мати... Ага, ще одне: коли пішов ваш фельдфебель-рахівник до канцелярії?

— Щойно його покликали.

— Ось бачиш, а раніше ти цього не міг сказати? Заціпило? І наш пішов хвилинку тому. Це вже точно щось заварюється. Ти не говорив з обозом?

— Не говорив.

— Ісусе Христе, а ще кажеш, ніби ти з Праги. Ти ні про що не дбаєш. Де ти гасаєш цілими днями?

— Я тільки годину тому прийшов з дивізійного суду.

— A-а, так би й сказав, камраде! Якщо так, то я сьогодні ж прийду поглянути на тебе. Дай відбій два рази.

Швейк збирався закурити люльку, коли це знову задзвонив телефон. «Поцілуйте мене десь з вашим телефоном, — подумав Швейк. — Буду я з вами забавлятися».

Але телефон дзеленчав так настирливо, що Швейкові врешті урвався терпець. Він зняв трубку і заверещав у телефон:

— Алло, хто там? Тут ординарець Швейк з одинадцятої маршової роти.

По відповіді Швейк упізнав голос надпоручника Лукаша.

— Що ви там усі в біса робите? Де Ванєк, покличте зараз Ванєка до телефону.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, телефон тільки-тільки задзвонив!

— Слухайте, Швейку, в мене нема часу з вами бавитися, телефонні розмови на військовій службі — це не базікання по телефону, коли когось запрошують на обід. Телефонні розмови повинні бути ясні й короткі. У телефонних розмовах не має бути «Голошу слухняно, пане обер-лейтенант». Отже, Швейку, питаю вас, є під рукою Ванєк? Хай зараз підійде до телефону.

— Не маю його під рукою, Голошу слухняно, пане обер-лейтенант. Щойно, може, десь із чверть години тому з нашої канцелярії викликали його до полкової канцелярії.

— Хай-но прийду, я з вами тоді, Швейку, поквитаюсь. Будете ви говорити коротко чи ні? Тепер слухайте уважно, що я вам скажу, чуєте виразно? Щоб ви потім не викручувались, ніби в телефоні хрипіло. У ту ж мить, як ви повісите трубку...

Перерва. Новий дзвінок. Швейк бере трубку і його засипає град лайок:

— Ви тварюко, халамиднику, бовдуре! Що це ви робите, чому перериваєте розмову?

— Таж ви ласкаво мовили, щоб я повісив трубку.

— Швейку, за годину я буду вдома. Не порадієте... Отже, зараз зберіться, ідіть до бараку, знайдіть там будь-якого чотового, може, Фукса, і скажіть йому, хай зараз візьме десять чоловік і йде з ними на склад одержувати консерви. Повторіть, що він має зробити?

— Іти з десятьма людьми на склад одержувати консерви для роти.

— Слава тобі Господи, хоч раз не ідіотієте. Я тим часом зателефоную Ванєкові до полкової канцелярії, щоб теж пішов на склад і прийняв консерви. Якщо він тим часом прийде до бараку, хай все покине і бігом до кладової. А тепер повісьте трубку.

Швейк довго шукав не лише чотаря Фукса, а й інших старшин. Вони були в кухні, обгризали м’ясо з кісток і з приємністю споглядали на прив’язаного Балоуна, який, хоч і твердо стояв ногами на землі, бо над ним змилосердилися, та все ж мав такий вигляд, що на нього цікаво було дивитися. Один з кухарів приніс і застромив йому в зуби кістку з м’ясом, а зв’язаний бородатий велетень Балоун, не маючи можливості маніпулювати руками, обережно перевертав кістку в роті, обертаючи її за допомогою зубів і ясен, причому обгризав м’ясо з виглядом лісового чугайстра.

— Хто тут із вас чотар Фукс? — запитав Швейк, коли врешті розшукав їх.

Чотар Фукс і бровою не повів, коли побачив, що його питає якийсь рядовий піхотинець.

— Гей! — гукнув Швейк. — Ще довго я буду розпитувати? Де той чотар Фукс?

Чотар Фукс ступив наперед і, з почуттям власної гідності, почав лаятися на всі заставки. Він, мовляв, не