Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

509 заповз у двері. Косе сонячне проміння пронизувало його вуха. Восково-жовті, вони якусь мить світилися довкола темної плями його голови.

– Вони бомбардували місто, – мовив, важко дихаючи.

Ніхто не відповів. 509 нічого не бачив, після сонячного світла в бараці було темно. Він кліпнув.

– Вони бомбардували місто, – повторив він, – ви нічого не чули?

Усі мовчали і цього разу. 509 побачив поруч із дверима Агасфера. Він сидів на підлозі і гладив вівчура, той гарчав зі страху. Зваляне волосся звисало на пошрамоване обличчя, а з-під нього блискали перелякані очі.

– Гроза, – бурмотів Агасфер, – просто гроза! Спокійно, вовче, спокійно!

509 поліз вглиб барака. Він не розумів, чому інші настільки байдужі.

– Де Берґер? – спитав 509.

– У крематорії.

– Ніхто не хоче вийти? – 509 поклав пальто і куртку на землю.

Він поглянув на Вестгофа і Бухера. Ті не відповіли.

– Ти ж знаєш, що це заборонено, – сказав врешті Агасфер. – Під час тривоги.

– Тривога закінчилася.

– Ще ні.

– Вже. Літаки полетіли. Вони бомбардували місто.

– Скільки можна це повторювати? – гаркнув хтось із темряви.

Агасфер підвів голову:

– Може, вони в покарання розстріляють пару дюжин наших.

– Розстріляють? – захихотів Вестгоф. – Відколи це тут розстрілюють?

Вівчур загавкав. Агасфер вхопив його міцніше.

– У Голландії після бомбардувань розстрілювали зазвичай від десяти до двадцяти політичних. Аби дурниці голови не чіплялися.

– Ми не в Голландії.

– Я знаю, я лише сказав, що в Голландії розстрілювали.

– Розстріляють! – зневажливо кинув Вестгоф. – Ти що, солдат, щоб мати такі почесті? Тут вішають і забивають до смерті.

– Для різноманітності можуть і розстріляти.

– Позатикайте свої кляті пащеки, – пролунав з темряви той самий голос.

509 присів коло Бухера і заплющив очі. Він досі бачив дим над містом і чув глухий гуркіт вибухів.

– Як гадаєте, нині нас годуватимуть? – спитав Агасфер.

– Якого чорта! – пролунав голос із темряви. – Що тобі ще треба? Спершу подавай розстріл, а тепер іще й їжу!

– Єврей мусить мати надію.

– Надію! – знову захихотів Вестгоф.

– А що нам залишається? – спокійно спитав Агасфер.

Вестгоф раптом почав схлипувати. Доведений до безумства від такого життя, він вже не міг себе контролювати.

509 розплющив очі.

– Мабуть, сьогодні ввечері залишимося голодні. Кара через бомбардування.

– Ти, зі своїм клятим бомбардуванням! – закричав чоловік із темряви. – Стули врешті пельку!

– Хтось має щось з’їсти? – спитав Агасфер.

– Господи! – Голос у темряві захлинувся від безглуздості запитання.

Агасфер не звертав уваги.

– У Терезієнштадті хтось мав кавальчик шоколаду і забув про це. Сховав його одразу після поступлення в табір. Молочний шоколад з автомату із зображенням Гінденбурґа на обгортці.

– Може, ще й паспорт? – заскрипів голос.

– Ні, але на тому шоколаді ми прожили два дні.

– Хто то так викрикає? – спитав 509 у Бухера.

– Хтось із тих, що прибули вчора. Новенький. Скоро заспокоїться.

Агасфер прислухався.

– Минулося.

– Що?

– На вулиці. Відбій тривоги. Останній сигнал.

Раптом стало дуже тихо. А тоді почулися кроки.

– Сховайте вівчура, – прошепотів Бухер.

Агасфер запхав божевільного між ліжка.

– Місце! Тихо! – Він надресирував вівчура слухатися команд. Якби СС його виявили, божевільний не мав би шансів, йому б одразу зробили смертельну ін’єкцію.

Бухер повернувся від дверей.

– Це Берґер.

Др. Ефраїм Берґер був маленьким чоловіком з покатими плечима і цілковито лисою яйцеподібною головою. Його очі сльозилися від запалення.

– Місто горить, – мовив він, щойно зайшов.

509 встав.

– А ті щось про це кажуть?

– Не знаю.

– Як-то – не знаю, ти ж мусив щось чути.

– Не чув нічого, – стомлено відповів Берґер, – щойно пролунали сирени, вони припинили спалювати.

– Чому?

– Звідки я можу знати? Був наказ, та й по всьому.

– А СС? Ти щось бачив?

– Ні.

Берґер пройшов між рядами нар вглиб барака. 509 провів його поглядом. Він так чекав Берґера, хотів з ним поговорити, а виглядає, що той байдужий до подій, як і всі інші. Він цього не розумів.

– Не хочеш вийти? – спитав він Бухера.

– Ні.

Бухерові було двадцять п’ять років, сім із них він сидів у таборі. Його батько був редактором соціал-демократичної газети, цього вистачило, аби посадити сина. Коли він звідси вийде, – думав 509, – то зможе прожити ще років сорок. А мені вже п’ятдесят. Мені залишилося десять, щонайбільше двадцять років. – Він витяг з кишені тріску дерева і почав її жувати. – І чого я про таке думаю?»

Повернувся Берґер.

– 509, з тобою хоче поговорити Ломанн.

Ломанн лежав у глибині барака на нижніх нарах, просто на голих дошках. Він сам так захотів. Страждав на тяжку дизентерію і вже не міг вставати. Вважав, що так хоч трохи чистіше. Але чистіше не було. Усі звикли. Пронос був у всіх – у когось сильніший, у когось слабший. Для Ломанна це була тортура. Він лежав на смертному одрі й вибачався щоразу, коли його нутрощі скручувало. Обличчя мав таке сіре, що скидався на знекровленого негра. Він поворушив рукою, і 509 схилився над ним. Очні яблука Ломанна блискали жовтизною.

– Бачиш? – прошепотів він і широко відкрив рот.

– Що? – 509 дивився на синє піднебіння.

– Ззаду справа – там золота коронка.

Ломанн обернув голову в напрямку вузького вікна. За ним стояло сонце, і з цього боку барак пронизувало слабке рожевувате світло.

– Так, тепер бачу, – збрехав 509.

– Витягніть її.

– Що?

– Витягніть! – нетерпляче прошепотів Ломанн.

509 подивився на Берґера. Той похитав головою.

– Вона ж міцно сидить, – сказав 509.

– Тоді вирвіть зуб. Він хитається. Берґер вміє. Він же у крематорії таке робить. Вдвох ви точно зможете.

– А чого ти задумав її зняти?

Повіки Ломанна повільно піднялися й опустилися. Повіки, наче в черепахи, зовсім без вій.

– Ви й самі знаєте. Золото. Купите їжу. Лєбенталь може її обміняти.

509 не відповів. Обмін золотих коронок – небезпечна справа. Золоті пломби реєстрували під час поступлення в табір, а згодом у крематорії їх виймали і збирали. Якщо есесівці виявляли відсутність зареєстрованих пломб, відповідав весь барак. Морили голодом, поки пломбу не повертали. А того, в кого її знаходили, вішали.

– Витягніть її! – прохрипів Ломанн. – Це нескладно, візьміть щипці! Може, вистачить і дроту.

– Нема в нас щипців.

– Дріт, просто зігніть як слід дріт.

– Дроту теж нема.

Очі Ломанна заплющилися. Він виснажився. Губи ворушились, але слів не було. У пласкому тілі єдиним знаком життя був порух темних сухих губ, а в них свинцевою цівкою вливалось небуття. 509 підвівся і поглянув на Берґера. Ломанн не бачив їхніх облич