Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Вона вийшла з води й сіла на бруківку поруч. Рада з Альбрехтом зручно вмостилися на поваленій чотирикутній колоні.

— Стражники тут часто бувають? — поцікавився Альбрехт.

— Не дуже. — зітхнула Нерісса. — Дехто, звісно, заходить, коли патрулює територію, але більшість мене уникає. Не розумію, чого вони бояться? Я ж лише дух води! Вмію трохи передбачати майбутнє — і то лише на сім років уперед!

— У моєму часі на церемонії розподілу Леді Озера теж пророкує майбутнє. — згадала Рада.

— І що ж вона сказала тобі тоді? — зацікавився Альбрехт.

— Уже й не згадаю... — зітхнула Рада. — Мені було всього тринадцять. Шкодую, що не записала її слова. Якби могла, перепитала б. Було щось про чарівний дар, далеку дорогу і... час.

— Виходить, сім років уже майже минуло. — замислено мовив Альбрехт.

— І справді! — ляснула себе по лобі дівчина. — Я ж обіцяла подругам, що прийду на їхній випускний! А тепер що? Навіть сказати їм не можу, де я…

— Сумуєш за ними?

— Трішки. — зітхнула Рада. — Вперше за довгий час про них згадала. І так шкода… Я ж ніколи не матиму свого випускного.

— А що це таке? — зацікавився хлопець.

— Це коли вручають дипломи, танцюють, усі гарно вдягаються…

— На випускному ти б станцювала один раз у гарній сукні, а тут можеш робити це скільки завгодно! — усміхнулась Нерісса.

— Так… — погодилася Рада. — Тут мені справді більше подобається. У мене нові друзі, є сім’я… І мені вже не хочеться повертатися.

— Тобто ти… не збираєшся назад у свій час? — підняв брови Альбрехт.

— Ні. Я хочу бути Леді Вольфрам — Радою з «Гармонії», воїтелькою! А там я просто дівчина, яку вигнали зі школи. Там я нікому не була потрібна…

— Я радий, що ти залишаєшся. — м’яко мовив Альбрехт. — Без тебе цей час зовсім інший…

Нерісса подивилася спочатку на Раду, потім на Альбрехта і ледь помітно всміхнулася. Вона ще не знала їхньої долі, для неї це було загадкою.

Зрештою, хлопець і дівчина знову повернулися до розмови про пісні.

— На концерті нам допомагали музиканти. Під одну гітару вже трохи не те… — зізнався Альбрехт. — Але не суди суворо! У нас тут така от Гармонія!

Він поставив гітару ребром собі на коліно і легенько провів пальцями по струнах, пригадуючи мелодію. Почали з ліричної «Перелітні птахи», потім перейшли на «Ти» і «Я не хочу кохання». Їм подобався сам процес — спів був їхнім життям, їхньою маленькою гармонією.

Нерісса то мовчки слухала, то плескала в долоні, сміючись. Здавалося, духи сприймають усе інакше, ніж люди.

Після кількох пісень Рада й Альбрехт заговорили про плани на майбутнє. А тоді несподівано народились рядки нового вірша — просто так, спонтанно. Записати його не було де, тож вони заспівали імпровізовану пісню для Нерісси. Та пообіцяла, що запам’ятає її — і згодом допоможе відтворити.

Не кажи мені: «Прощавай»,

Краще — «До зустрічі» скажи.

І, проводжаючи, зустрічай,

Не вір, що час зцілить сліди...

З цього дня вони домовилися носити з собою невеликий блокнот про всяк випадок, якщо знову вигадають щось нове. Спокійні, ліричні пісні вони чергувалися з веселими та навіть дурними. Рада з Альбрехтом не дуже розмірковували над змістом своїх пісень. І вважали, що жодного прихованого сенсу у них немає. І кохання в їхніх піснях мало що означало.

Запалю зірки я в цю ніч,

Щоб освітлити шлях далекий.

Якщо сказала: «я люблю».

Прошу не стань ти знов жорстока.

Попри близькість води, біля озера Нерісси було набагато тепліше, ніж будь-де. Не маючи з собою годинника, Рада з Альбрехтом просиділи біля озера дуже довго, навіть не помітивши цього.

Вони стали збиралися після того, як побачили, що стражники почали робити обхід, і швидше за все незабаром настане ранок. Вже було занадто пізно для прогулянок, і тим більше коням потрібно бути в стайні, адже вони теж відпочивати хочуть. 

Повернулися вони до міста та будинку графа Локстерна без проблем. Їх так само ніхто не зупинив.

У майбутньому воріт на в'їзді до міста не буде, а там, де поле, з'явиться великий квартал.