Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

Він подивився на свої пальці, що без упину барабанили по його колінках, обтягнутих костюмними брюками, а потім знову на Дарсі.

— Що ти мусиш зрозуміти — що насправді мусиш збагнути — це те, яким переконливим був Браян. Він був набагато гіршим за мене. Він дійсно був божевільним. До того ж і час тоді був такий, коли вся країна бунтувала, не забувай, і ми були часткою всього того.

«Сумніваюся», — подумала вона.

Найдивнішим було, як він подавав усе це майже нормальним тоном, так, ніби в сексуальних фантазіях кожного підлітка містяться мрії про зґвалтування і вбивства. Імовірно, він щиро вважав, що так і є, так само, як вірив у міфічний тунель Браяна Делаганті. Чи, може, ні? Звідки їй це знати. Вона, врешті-решт, чує спогади безумця. У таке важко було повірити — досі! — бо цим безумцем був Боб. Її Боб.

— Як там не було, — промовив він, — а того не трапилося. Це було того літа, коли Браян вибіг на дорогу й загинув. Після похорону були поминки у нього вдома і його мати сказала мені, що я можу піднятися нагору і взяти собі щось, якщо хочу. Якийсь сувенір на пам’ять, розумієш. А я таки дійсно хотів! Ще б пак! Я взяв його зошит з геометрії, тож ніхто не міг, гортаючи його, надибати наші плани щодо Великого Стрільбища й Єблі в Касл-Року. Це він так це називав, розумієш.

Боб гірко розсміявся.

— Аби я був релігійно налаштованим, я сказав би, що це Бог врятував мене від мене самого. Та хтозна, чи нема там десь Чогось... якогось Фатуму... що має власні плани щодо нас.

— І в планах того Фатуму було, щоби ти піддавав тортурам і вбивав жінок? — спитала Дарсі. Вона просто не могла стриматися.

Він подивився на неї докірливо.

— Вони були задаваки, — сказав він і повчально підняв палець. — І це не я. То Беде робив оте все, і робив це, я тобі скажу, Дарсі, не без причин. Я кажу робив, а не робить, бо тепер все те залишилося позаду.

— Боббі, твій друг БД помер. Він мертвий уже майже сорок років. Ти мусив це розуміти. Я маю на увазі, на якомусь рівні мусив.

Він скинув руки вгору: жест благодушної здачі в полон.

— Ти хочеш назвати це ухилянням від провини? Так би ці назвав якийсь психотерапевт, я гадаю, і це добре, що ти так кажеш. Але, Дарсі, послухай! — Він нахилився ближче й упер свій палець їй в лоба, між бровами. — Вислухай і забери собі в голову. Те робив Браян. Він заразив мене... ну, деякими ідеями, назвімо це так. Деякі думки, варто їм лише потрапити тобі в голову, неможливо не думати. Неможливо...

— Вдавити зубну пасту назад у тюбик?

Він сплеснув долонями так, що вона мало не скрикнула.

— Саме так, істинно! Неможливо вдавити зубну пасту назад у тюбик. Браян давно мертвий, але його ідеї живі. Ці ідеї — захоплювати жінок, робити з ними все що завгодно, яка б скажена фантазія не стукнула тобі в голову, — вони перетворилися на його привиддя.

Очі Боба покосилися вліво і вгору, коли він це промовляв. Десь вона читала, ніби це ознака того, що людина свідомо бреше. А хоч би й так, хай він і бреше, чи це має якесь значення? А чи має значення, кому саме з них двох зараз він бреше? Вона гадала, що не має жодного.

— Я не хочу вдаватися в деталі, — продовжив він. — Нема там про що чути такому серденьку, як ти, бодай тобі це подобається, бодай ні — а я знаю, що наразі ні, — ти залишаєшся моєю милою, моїм середеньком. Але ти мусиш знати, я з цим боровся. Сім років я це поборював, але ті ідеї — Браянові ідеї — не переставали зростати у мене в голові. Поки нарешті я собі не сказав: «Спробую один раз, просто щоби викинути це собі з голови. Викину його зі своєї голови. Якщо мене зловлять, то й зловлять — принаймні я перестану думати про це. Загадуватися цим. До чого подібним воно може відчуватися».

— Ти хочеш сказати мені, що це такий різновид чоловічої допитливості, — промовила вона глухо.

— О, так. Гадаю, саме так це можна назвати.

— Це як викурити косяк, щоб з’ясувати, заради чого стільки галасу.

Він здвигнув плечима, ніяково, по-хлопчачому.

— Типу того.

— Це не допитливість, Боббі. Це не косяк з марихуаною. Це позбавлення життя жінок.

Вона не побачила ні виразу вини, ні сорому, абсолютно жодного — він виглядав нездатним на ці почуття, здавалося, їх автоматичний вмикач давно перегорів, можливо, ще до його народження, — проте зараз він поглянув на неї похмуро, ображено. Погляд підлітка з серії «вам-мене-не-зрозуміти».

— Дарсі, вони були задаваки.

Їй хотілося пити, бодай склянку води, але вона боялася вставати, іти до ванної. Боялася, що він її зупинить, і що може трапитися потім? Що далі?

— Крім того, — продовжив він. — Я не вірив, що мене зловлять. Нізащо, якщо я буду обережним і діятиму за планом. Не за сяк-так зліпленим планом надроченого чотирнадцятирічного підлітка, розумієш, а за реалістичним планом. І я також усвідомив ще дещо. Я не міг робити цього самотужки. Навіть якби я не схибив через нервозність, то вже напевне через почуття вини. Бо я один з тих, гарних хлопців. Таким я себе бачив, і хочеш вір, хочеш ні, продовжую себе таким вважати. До того ж я маю докази, хіба ні? Гарний дім, гарна дружина, двійко гарних дітей, котрі вже виросли і розпочали власні життя. І я віддаю належне громаді. Саме тому я взявся за роботу міського скарбника, вже два роки працюю, безплатно. Саме тому я щороку з Вінні Ешлером організовую «криваву тягу»[290] на Гелловін.

«Ти би ще попрохав